Купчинський Роман: Скоропад

Сиджу, чекаю — ані слова!
Загрузла в мовчанці розмова.
Нараз отець відкашельнув
І, видно, хтів про щось питати,
Та не вдалось двох слів сказати
Бо князь рукою помахнув:

— «Ну, гостю, на сьогодні досить!
Хоч пан-отець ще слова просить,
Та я вас мучити не дам.
Пан-отче, запити покиньте,
А ви ідіть і відпочиньте,
Це апетит загострить вам.

Ще до вечері дві години
То й може сон до вас прилине.
Втинайте сміло хропака!
А ми собі старим звичаєм
(Пан-отче, добре?!) тут заграєм
Пікета, може дурака!».

Я поклонивсь — і вже за двері,
І спочивав аж до вечері.
Хотів заснути, та не йшло.
Аж молочну вечерю з'ївши
І трохи ще погомонівши,
Пішов на серйо у стебло…

Чи я ще сплю, чи я маячу?!
Та ні! Докладно, ясно бачу,
Хоч не повірить в те загал.
Ось під вікном, при отамані,
Де місяць срібні ткає ткані,
Стоїть російський генерал!

Високий, сивий, очі світять,
Хоч непорушні — добре мітять,
На грудях золоті хрести,
А біля п'ятого реберця
Кинджал, забитий просто серця,
Не знать — з політики, чи мсти!?

Тікати! Вже з-під ковдри ногу
Спустив я легко на підлогу,
І вже підвівся сам напів.
Та глянувши ще раз на з'яву.
Хоч мав з війни в утечі вправу,
Завмер, закляк і задубів.

— «Не утікай від мене, сину,
А вислухай малу хвилину!»
Гугнявий голос говорив.
— «Не бійся, у житті цілому
Я кривди не зробив нікому,
А декому й добро творив.

Служив я в армії російській,
Як генерал кавалерійський
Аж до останньої пори.
Під Харбіном я люто бився,
Під Горлицями відзначився
Георгіїв дістав аж три.

Та як царя зіпхнули з трону
І плахту підняли червону,
Я армії сказав «мерсі».
Пішов в отставку, оженився,
В Одесі милій поселився,
На жаль — у прикрому часі.

Бо незадовго до Одесси
Прийшли ті ваші Уесеси,
А з ними лицар Скоропад.
Хоч їх було не більше двісті,
Зробили рух у нашім місті,
Рух без оркестр і без парад.

Якісь давали реферати,
Десь до когось зайшли до хати
Співали там своїх пісень:
Про журавлів і про калину,
Про гайдамаків, Україну
І про якийсь воскресний день.

Хоч і мізерні і голодні,
Зробилися відразу модні,
Пішло життя все шкереберть.
А вже довкола Скоропада
Жінок, дівчат — ціла громада.
Кохалися у нім на смерть.

Як десь стрієлецький вечір випав
Жінкам мов перцю хто насипав:
— «Ах, заґранічні! Ах, стрєльці!»
Щось пошептавши між собою
Ішли на сходини юрбою,
І… сходили на манівці.

Зробилася страшенна каша,
Ба, і моя дружина. Маша,
Фрейліна царського двора,
Що за Росію ризи дерла,
Тепер співала «Ще не вмерла»,
«Ми гайдамаки», «Не пора».

Під вечір все кудись зникала.
До парікмахера — казала,
То на журфікс, то до кравця.
До мене стала непривітна.
Все нарікала, що бездітна,
Що літ їй шкода і вінця.

Я хоч підозрівав, та вірив,
Аж глибину нещастя змірив,
Та небуло вже вороття.
Як раз у ліжко положився,
То більше вже не пробудився.
Кинджал протяв моє життя.

Фрейліна царська, Маша мила,
Мені у серце ніж встромила,
Та в тім не винен Скоропад!
Його сам погляд демонічний
Родив у мужа страх панічний,
У жінки ж еротичний чад.

Як Скоропад почув про драму,
Казав як стій замкнути браму
І в дверях знищити дзвінок.
Нікого в себе не приймав він.
А хоч вини за морд не мав він.
Зразивсь на віки до жінок.

Скажи йому, що я приходив
І радив щоб собі не шкодив,
Безженству щоб зробив кінець.
Нехай для роду і для себе
Не чинить кривди без потреби
І врешті стане під вінець.

Пропали плітки всі й обмови,
Пропала й Маша в морі крови,
Що затопило царський світ.
Нема чого парубкувати
І все те в думці відгрібати,
Що вже присипав попіл літ.

Щороку я сюди приходжу,
Та не щороку тут знаходжу
Когось, хто б цей займав покій.
А хоч не раз знайшов особу,
Вертався я з нічим до гробу.
Усьому винен вигляд мій.

Бо кожний гість, мене як зочив,
То зикнув, крикнув, з ліжка скочив
І вже таскався за поріг.
І ти напудився немало,
Та так тебе замурувало,
Що навіть крикнути не міг.

Спасибі і за те, мій сину,
Тепер спокійно вже спочину.
Не буду шлятись по хатах.
Ну, здрастуй!«…Тут когут запіяв.
І з'яву мов би вітер звіяв.
Лишився місяць, я і страх.