Купчинський Роман: Скоропад

— «Пресвітлий князю Скоропаде,
Я трохи знехтував засади,
Що незголошенпй з'явивсь.
Та я скріпився у відвазі.
Бо в усусуській ми ватазі
Служили разом (я там кривсь).

Як член «Залізної Остроги»,
Не побоявся я дороги,
(Непевні стали знов ліси!),
Прибув з далекого повіту
Для чолобитні і привіту,
А потім — хоч і в свояси!»

Буває так: на небі хмари,
От-от, здається, грім ударить
І дощ на землю захлющить!
Аж тут нараз — ласкаве сонце
Знайшло собі мале віконце,
І вже сміється, вже блищить.

В князя на згадку Усусусів.
Веселка виповзла з-під вусів
І розпогодились чоло.
— «Ви!? Зараз! Вже! «Накрила нічка»,
«Острога», «Човник» і «Збруч-річка»!..
Гей-гей! Гуло колись, гуло!..

Вітайте у моїх хоромах
І будьте, як у себе вдома,
Давайте руку на добро!»
І так стиснув мене сердечно,
Що я подумав: Небезпечно!
Готово тріснути ребро…

Обняття довго не тривало,
А хоч боліло, любо стало,
Що князь мене ще не забув.
Привітний, людяний і милий,
Негордий, незарозумілий,
Такий, як в Легіоні був.

— «Товаришу, евентуальне,
Це з боку вашого похвально,
Що ви мене в глухім куті
Відвідали. Тут справді глухо.
Тому новий язик і вухо
Придасться в нашому гурті.

Ходім у терем. Ви з дороги,
То й обімліли руки-ноги.
Там відпочинете, з'їсте,
А й щось напитись не завадить,
(На те підчаший нам порадить!),
Тоді мені розповісте

Про все, що варто розповісти…
Чи ви не влізли в журналісти?!
— «Ні, князю, я лиш писарчук!»
— «То добре! Ті сварки газетні,
Ті наклепи, хвальби і сплетні,
Часопис випадає з рук.

«Ходім!» І ми пішли в палату,
Хтось може думає — багату,
Де золото блищить з прикрас,
Де гобеліни і дивани,
Майсенські, севрські порцеляни
І зруб японських, хінських ваз.

В притворі — сутінь, меблі сірі,
А на підлозі різні шкіри:
Ведмеді, зубри, кабани,
На стінах висять: стріли, луки,
Шоломи, ратища, шаблюки,
Щити, кольчуги, колчани.

Нараз я в ході зупинився
І на стінопис задивився…
Над ватраном великий герб:
Два бобри сперлися на лапки,
Між ними три червоні цяпки,
А надолині — меч і серп.

— «Цікавить вас герб Скоропадів?
Хоч я іти спочити радив,
Та раз ви стали — поясню.
Два бобри — згадка про Полісся,
Куди мій предок перенісся,
Програвши битву голосну,

Що край Полтави прогриміла,
Карла, Мазепу одоліла
І визвала Петрову месть.
Три пяпки — кров пролита нами
У різних битвах з ворогами,
За віру, націю і честь.

Меч каже, чим ми воювали,
А серп, як працю шанували
І гречкосіяли весь час.
Чи в Понтії, за Мітридата,
Чи в Римі, за Нерона ката,
Чи в княжій Русі, себто в нас.

Це майже все. А докладніше
Я розкажу колись пізніше
І зраджу неодин секрет.
Тепер ходім, бо час минає,
А вам десь голод марша грає!» —
І ввів мене у кабінет.

У кабінеті, де ми сіли,
Всі меблі чорні, стіни білі
(Повага і свобідна мисль!)
Портрет князя в стрілецькій шапці.
В мундирі, на баскій арабці,
Такий, як в війську був колись.

Портрет робив мистець Януха,
Маляр з професії і духа,
В Стрільцях найкращий баталіст.
Усе він виконав прекрасно,
Особа вийшла чітко, ясно,
Забув лиш дать коневі хвіст.

В кімнаті по кутах — погруддя,
Повагою пошану будять:
Один з них — ніби римлянин,
У тозі, голою рукою
Тримає свинку під пахою,
Як на торзі наш селянин.

А другий — лицар у шоломі,
Вусища вниз, усім відомі,
Бо здавна мода в нас така,
Ще від грізного Святослава,
(А може це ще скитська справа!?),
Під бюстом вдолі лоб бика.

У третьому куті — старшина,
Козацького часу дитина,
При ньому кінська голова.
В четвертім — бритий пан у фраку,
На грудях мав якусь відзнаку,
А збоку гуска, як жива.

Я вже хотів княза спитати,
Чи це, бува, не антенати,
Та враз язик мій задубів,
Бо князь ріг туровий вхопивши.
До уст вусатих приложивши,
На ньому тричі затрубів.

Пішла луна по всьому замку,
Як стихла — рушив хтось за клямку
І в дверях станув старший пан.
Такі, як у князя, вусища,
Лише статура трохи нижча.
Одітий в голубий жупан.

Ввійшов повагом, зупинився,
Князеві низько поклонився
І загудів басищем: — «Жду!»
— «Це наш трапезник Тит Корчило,
(Я усміхнувся: — «Дуже мило!»),
Що нам присмачує їду.