Купчинський Роман: Скоропад

В подвір'ї тихо, ніби сонно.
Як хтось іде, то безгомонно,
Як хтось говорить, то тихцем.
А хтось той — все вусаті люди,
Поставні і широкогруді,
Старинні лицарі — живцем.

До мене близько не підходять,
Розмов зі мною не заводять,
Ощадні, видно, на слова.
А як котрий і навинеться,
Кивне привітно, усміхнеться,
Що рідко серед нас бува.

Отак, стрічаючися з ними,
Подвір'я з джурою пройшли ми,
Минули клуні і стайні,
А врешті на крилі палати
Ввійшли в гостиннії кімнати,
Одна припала там мені.

І щойно тут мій милий джура,
Правдива галицька натура,
Пустив язик свій гопака:
Які на замку цім звичаї,
Хто розум і повагу має,
А хто не варта й ходака.

Що князь живе у целібаті,
Що всі на замку нежонаті,
Що тут жіноцтвом не пахтить.
А як котрась і появиться,
Байдуже — діва, молодиця,
То вдень хіба і то на мить.

Бувають деякі випадки,
Та всі вони не варті згадки,
Бо діються все осторонь.
Про це князеві не говорять,
Воно б нарушувало впоряд,
А князь на нелад — як вогонь.

Що князь встає о восьмій зрання
І п'є з духовником снідання:
Із малиновим соком чай.
Та шістдесят разів до року
Недостає в спіжарні соку,
Тоді зміняється звичай.

І замість соку із малини,
Йде з закарпатської країни
Хустянське, столове вино.
А як духовник запевняє,
Різниця в кількості буває,
Та не псує смаку воно.

То знов разів зо триста в році
Недостає вина у бочці,
Тоді підчаший Хризостом,
Щоб недостачу цю закрити
І піднебіння вдоволити,
Дає на стіл з Ямайки ром.

Зробив би кривду той велику,
Хто думав би, що пиятику
На замку князь собі завів.
Поправді — в будень, чи у свято —
Не доливають забагато,
А переважно — півнапів.

Що князь обідає о другій,
А з ним службовці всі і слуги.
Хіба, що має хтось дижур.
Що по обіді — час спочинку.
Князь передрімує годинку,
Тоді на замку ні мур-мур.

В четвертій князь виходить з хати,
Щоб голубів погодувати
І перейтися по гумні,
Бо дуже любить господарство,
Відвідує й тваринне царство:
Хліви, птахарні і стайні.

Так розказавши все секретно,
Мій джура винісся дискретно,
Я ж чепуритися почав:
Пригладив пальцями волосся
І у мидннці — як ялося —
Лице і руки замачав.

От чепурюсь і прибираюсь,
При тому мов чогось лякаюсь,
(Хоч признаватись трохи встид),
Бо ще з віни запам'ятав я
І з виданих портретів знав я.
Який грізний князевий вид.

Нараз, горлянки мов ведмежі,
Так дзвони заревли на вежі,
Неначе хтось їх роздрочив.
Четверту голосно пробили
І всіх на замку сповістили,
Що князь вже дрімку закінчив.

Піду я, думаю, до нього,
Хоч не підхожий час для цього.
Не вижене хіба під ніч!
А раз — прибув я, два — пустили,
То може стане в мене сили
Зустріти блиск князевих віч!..

Відома річ, що українець —
Чи галичано-буковинець,
Чи він холмщак, чи поліщук,
Чи волиняк, чи наддніпрянець,
Чи закарпатець, чи кубанець —
Не побоїться ран, ні мук.

Та взяти в уряді за клямку,
Піти в палату, чи до замку,
Чи до директорських кімнат —
Тут зраджує його відвага,
Вертиться, крутиться бідняга
І від дверей — давай назад!

Виходжу з хати на подвір'я
І бачу куряву і пір'я…
Сотні біленьких голубів!
І чую: хтось між ними свище…
Я підступив ще трохи ближче
І враз на місці задубів.

Передо мною муж високий,
Похмуробровий, чорноокий
(А в оці блиски, як ножі!),
Ніс імпозантний, трохи синій,
Соколо-орло-яструбиний,
Під ним вусища, як вужі,

Звисали вниз. При вусах близна,
Від ворогів це даровизна,
Десь князь у битві роздобув.
Обличчя сповнене поваги,
Над ним, немов для рівноваги
Із носом, чуб великий був.

Як глянув я на ту парсуну,
То голову у карк засунув
І затряслись мені литки.
А князь на мене тільки глипав
І золото пшеничне сипав
Вперед, назад і на боки.

Кажу собі: бував ти в світі,
В морози прів, змерзав уліті,
На цвинтарі не раз проспавсь,
Пив воду не з одної річки,
І хліб їв не з одної пічки,
Чого ж ти раптом налякавсь?!

Підходь до нього, навіть близько,
Вклонися чемно, досить низько,
Представся змісця, хто ти є.
Князеві певно ще донині
Ввижаються вилоги сині
І усусуське серце б'є!..