Купчинський Роман - Скоропад

Будився день. Пов'яли зорі
І тонули в Господнім морі.
Одна зірниця ще цвіла.
Хмарки лежали в небі синім,
Як білі вівці в полонині,
А на полях сиділа мла.

Дрімали трави, спали квіти.
Аж ось надбіг досвітній вітер:
«Вставайте! Мийтеся як слід!»
Листки на деревах зраділи.
«Невже? Невжеж?! — зашелестіли
І задивилися на схід.

А там, на сході, небо зблідло,
Розсвітлене повітря зрідло,
(А в ньому блискають мечі).
Ще мить — пів обрію палає,
Немов горять степи безкраї,
Вогонь на хмари несучи.

Настала тиша молитовна,
Захоплення й пошани повна.
Нарешті шепіт: — «Сонце йде!».
Воно ж велично і помалу,
По сходах вічности ступало,
Зійшло на землю, стало, жде.

Пан півень, заспівайло хору,
Відчув наказ, що йшов знадвору,
І на хористів розкричавсь.
Тоді на замку й коло нього.
На славу чуда золотого
Всеранішній концерт почавсь:

Спершу лише шпаки і коси
І горобці кирпатоносі,
Немов жіночі голоси.
За ними всякі кудкудаки,
Тертери. ґлюґи, ґеґи, кваки,
Немов би тенори й баси.

«Хвала тобі, достойне сонце!
Світило дня, небес віконце.
Хвала тобі, хвала, хвала!»
Коли ж притихли співи гарні,
З хліва, зі стайні і з вівчарні
Оркестра трубна загула.

Телята блеялн як флейти,
Мичали вівці як клярнети,
Бугай, як гелікон рикав,
Вальторнями іржали коні.
Корова грала на пузоні,
А пес, як бубон, такт давав.

Пресвітле сонце усміхалось,
Щораз то вище підіймалось,
Позолотило темний став,
Зробило храм з млина старого…
Та я не бачив більш нічого,
Бо знов до подушки припав.

Розплющую нарешті око,
Дивлюся — сонце вже високо,
Година восьма… Боже мій!
Таж князь встає о восьмій зрання
І п'є з духовником снідання!..
Я з ліжка вискочив мерщій.

Швиденько вбрався, хутко вмився
І до їдальні йти пустився,
Аж тут і джура мій навстріть:
— «Я власне біг, щоб вас будити.
Казали князь на чай просити.
Вони вас ждуть з отцем. Спішіть!»

— «Добридень вам!» — «Добридень друже!
Як спалось? Як повітря служить?»
— «Спасибі, добре!» І те-де.
Звичайні ранні привітання,
Без них снідання — не снідання,
Без них їда у рот не йде.

Чи справді, чи мені здавалось,
Що князь, при запиті, як спалось,
Так ніби зморщив був чоло.
А й пан-отець теж оком глипав,
Чи дійсно сон мій добре випав
І чи нічого не було.

Та я рішив, про дива ночі
Спитать князя в чотири очі,
А не при пан-отцю — у шість.
Хоч певно про страшного духа
Шептали в замку всі до вуха.
Коли з кімнати вирвав гість.

Ніхто з них не спитався прямо,
А я собі мовчав так само,
То й домислам поклали край.
Ми ще хвилину гомоніли,
Молитву змовили, засіли
І стали пити ранній чай.

А що в пивниці й цього року
Значний був брак вина і соку,
Тож на столі з'явився ром.
Ми до відома це прийнявши,
Чайку до рому домішавши,
Скріпили ум, просяклий сном.

Розмови йшли про різні речі:
Про наші мрії молодечі,
Про те, як мчить за роком рік,
Про світлотіні парубоцтва,
Коли ж торкнувся я жіноцтва,
То князь умить скрутив убік:

— «Сьогодні дав нам Бог погоду
Ходімо трохи до городу,
Дихнем повітрям запашним!»
Тут пан-отець додав дві слові:
— «Ви дихайте собі здорові.
На жаль я ні!» — і зник як дим.

Князь усміхнувся: — «Йде неділя
Нам — відпочинок і дозвілля,
Для нього праця настає.
Здається проповідь готовить,
Тому хвилину кожну ловить.
У всіх духовників так є.

Як від австрійського монарха
Я їздив раз до патріярха
У Царгород, то ждав три дні,
Бо патріярх писав завзято
Велику проповідь на свято
І не давав листа мені.

На передмісті Царгороду
Я пережив тоді пригоду
Таку, що й досі чую дрож.
Зайшов я в турка до гарему…
Та залишім ту прикру тему,
А йдім тепер у царство рож!»

І ми пішли. В городі квітів,
Мов збіглися з кількох повітів.
Дивлюсь — між квіттям будяки!
— «Чому городник твій, як бачу,
Дає паношитись будяччю?
Воно ж заглушує квітки!»