Купчинський Роман - Скоропад

А князь на те: — «В людей так само:
Чи зайдеш в ліп'янку, чи в замок,
Усюди трапиться будяк.
Крім цього, друже, в нашім роді
Віддавна будяки в городі,
А почалось воно ось як:

Одного разу хан буджацький
Наскочив на загін козацький
І вирубав його ущент.
Один мій предок врятувався,
Бо хитро в будяки сховався.
І звідси цей наш сантимент!»

Таку пригоду розповівши,
Стежками білими провівши,
На лавку посадив мене
І споглядав на мене збоку,
Як я красками бавив око
І пив повітря запашне.

І він і я мовчали вперто,
Нарешті князь: — «Скажіть одверто,
Чи добре спали ви цю ніч?»
— «Не дуже, але не жалію,
Бо чув і бачив чудасію,
Що буде дивом для сторіч».

— «Скажіть, будь ласка, що за диво?!
Спитався князь мене квапливо.
— «Прийшов російський генерал».
— «Ах генерал… Приходив, значить!
Коли нарешті він пробачить.»
— «А в серце вбитий мав кинджал».

Здригнувся князь: — «У серце вбитий!..
І як той вид несамовитий
Ви видержали, не втекли?!
Там неодин вже клався спати,
Та кожний з них тікав з кімнати,
Куди їх ноги понесли.»

— «Я не тікав, сидів відважно
І слухав слів його уважно,
Цікава розповідь була.
(Це я брехав, та хто не бреше,
Коли відвагу в серці креше,
Як небезпека вже пройшла?!)

Оповідав, як люто бився,
Коли і де він відзначився,
Які медалі мав за це…
(Князь низько голову понурив,
То торгав вус, то брови хмурив,
То тер долонею лице).

Згадав, як скромно до Одеси
Прийшли з тобою Уесеси,
Яке ти враження робив…
(Князь замахав спершу руками.
Та перестав, застиг на камінь
І твердо в землю очі вбив).

Як заварилась потім каша
І як його дружина Маша
Ножем позбавила життя»…
(Князь, ніби вжалений, підскочив
І процідив: — «Чого він хоче?
Яке придумав каяття?!»)

— «Казав, що стихли потім плітки.
Бо дійсність потвердили свідки,
Що ти не винен ні за гріш»…
(В князя обличчя прояснилось:
— «Мені не марилось, не снилось!
Коли б я знав був це раніш!»)

— «А на кінець тобі він радив
Продовжувать рід Скоропадів.
Не всі ж жінки такі, як та!..»
(Князь знову замахав руками:
— «Я раз на все порвав з жінками:
Хай буде навіть золота!»)

— «Не треба, князю, золотої!
А вірної, в житті меткої.
Гуде ж про них історія.
От — жінка нашого Романа,
Чи рогатинська Роксоляна,
Тереса, чи Вікторія!»

Князь вус погладив, потім каже:
— «Ніхто їх вірности не змаже.
Це все було в часах старих!
Та ви про наші дайте доказ,
Що серце в жінки не на показ,
А зміню погляд свій на них».

— «Немало, князю, їх і нині,
Не так вгорі, як удолині,
Та їх достойні імена
Ніхто ніколи не запише
І для потомків не залишить,
Хоч варта цього неодна.

От, комарнянська деканівна,
Постава, рухи — як царівна,
Інтелігентна, знає світ,
Побожна, мила, роботяща,
На всю околицю найкраща.
А в тобі любиться від літ.

Хоч мала женихів багато,
Хоч намовляли мама й тато,
І впала неодна сльоза,
Два питомці, суддя, професор,
Директор, лікар і посесор —
Усі дістали гарбуза.»

— «Ну, добре, — каже князь — кохає,
Сватів за двері випихає,
Все через мене. Так, чи ні?!
Чому ж то жаден мій знайомий,
Якому факт цей був відомий,
Про нього не сказав мені?»

— …Бо ти, мій князю, тут замкнувся,
Від нас усіх мов відсахнувся,
Зробив зі свого замку скит.
Хто ж мав відвагу йти до тебе
Без спеціяльної потреби?
Не приймеш — буде сміх і встид.

Коли мені сказати вільно —
Занадто все береш розбільно.
Причиною: яга якась!
Ти ж сам казав і світ не криє,
Що між людьми теж будяки є»…
— «І будячихи» — вставив князь.

Поглянув я на Скоропада,
З обличчя зникла вже досада
І очі втратили всю твердь.
До жартів навіть став охочий.
То ж думаю, він рід жіночий
Ненавидить, та не на смерть.

— «Це правда, князю, будячиха
Не раз накоїть більше лиха
І глибше вколе, як будяк.
Та все ж таки на нашім полі,
Крім будячих, квіток доволі,
І можна вибрати під смак.

От саме деканівна Оля,
Троянда з галицького поля».
Князь перебив: — «Ви, бачу, знов!
А я тверджу, що лиш на Сході.
Де рівноправність ще не в моді,
Цвіте і вірність і любов.