Купчинський Роман - Скоропад

Усі ті голоси прегарні
Плили з великої свинарні,
Що вибігала поза хлів
(Він — ренесанс, вона — барокко!)
Туди мене князь бистрим кроком
Доріжкою сторіч повів.

При вході муж якийсь крутився.
Як до свинарні князь зблизився,
Він урядово підійшов
І звіт зложив про свинські справи,
Тоді аж князь його представив:
— «Драглюк, начальний свинохов!»

Відтак пішли ми оглядати
Оті безрогі експонати,
Що павільйон тут мали свій.
Я, хоч не спец і не господар,
То все ж ця визначна порода
Викликувала подив мій.

А особливо після того,
Як князь почав з кінця самого
Історію безрог своїх.
Хтось може в це і не повірить,
Коли заточно правду мірить,
Та замовчати був би гріх.

— «Всі знаємо те дивне чудо,
Що сталось між юдейським людом,
Як з немічного юнака
Юрба чортів, хоч і нерадо,
Вселилася у свинське стадо
І — далі, в воду сторчака.

Лишилося паця-сирітка,
Що не попало в кігті дітька,
Бо в той момент кудись пішло,
Нікого з рідних не знайшовши,
Боялося крутитись довше
І поплелося у село.

Дивився я на ті створіння
І мав легеньке підозріння,
Що князь мисливців конкурент.
Та зараз наче стало встидно,
Коли говорить так, то видно,
На все те має документ!

На цім оглядини скінчились
І ми до хати йти пустились,
Аж тут на землю голуб сів.
Хто зна, чи не з голубки тої,
Що на Ковчег літала Ноїв?!
Та запитатись я не вспів.

Бо ось до нас підбіг дворецький,
Старий, та з рухів молодецький,
На «струнко» став, чи на «позір»
І зголосив: — «Якісь незнанці,
Бандити, гості, чи повстанці
Минули вже рудецький бір.

А їде їх сюди чимало,
Бо аж вороння закружляло
І курява стоїть як вал.
Наказуй князю, що зробити,
Чи вже на сполох затрубіти
І відчинити арсенал?»

Князь випрямивсь, насупив брови,
Прищулив очі і промовив:
— «Трубіти сполох! Всі на мурі
Набити цвяхами гармату,
На браму запустити крату,
А не пролізе навіть щур!

Хай кухар вмить смоли нагріє,
Нема смоли, то хоч олії,
Нема олії, то води.
Ворожу лаву припустити,
Окропом спереду облити,
А псів пустити на зади!

Стрільцям роздати всі мушкети,
Для нас великі дві люнети,
Для мене ріг, шолом і лук.
Загальна тактика така є:
Відважно прати, чим хто має,
Робити, чим хто може, гук!»

Таку інструкцію діставши,
Військову честь князю віддавши,
Дворецький підтюпцем побіг.
А хоч тяжке було хлопище,
То за хвилину, дві найвище
Вже грав його воєнний ріг.

На знак той із усіх усюдів
Збігалися службові люди:
І пастухи і птахарі
І конюхи і княжі джури,
Жадні пригод і авантури,
Вкінці дружинники старі.

Люд біг з сокирами, з ціпами,
Із соховилами, з дрючками,
А дехто люшню взяв на рать,
Якийсь «самсон» з'явився з дишлем
І викрикнув: — «До пекла вишлем,
Хто схоче замок здобувать!»

— «Дворецький! Відтрубіти сполох!
Це не Григоріїв, не Волох,
Не геній тачанок Махно.
А славні лицарі «Остроги»
В мої навідались пороги,
В моє заглянули вікно!

Коня! «Ахметка»! В цю хвилину!
А гостеві його конину!
Один із джурів їде теж.
На розтвір брама! Хлопців лава,
Нехай кричить при в'їзді «Слава»,
А прапор — на найвищу з веж!»

На вістку цю, Отець Ігнатій,
Хоч як на фронті був зайнятий,
Прибіг із радісним лицем:
— «Острога!» Хлопці! Боже Милий!
Летіть, гоніть, біжіть щосили
І всіх в полон беріть живцем!»

Князеві привели «Ахметка»,
Притюпала й моя хабетка,
Ми сіли й рушили в цю мить.
І вже позаду замку брами,
І вже лиш простір перед нами,
І вже лиш вітер нам шумить…

Лелека, як служив при війську,
Мав сотню там кавалерійську,
То й знав кіннотний ритуал.
Тепер, як тільки догадався,
Хто це від замку наближався,
Пустив коня в парадний чвал.

Під'їхав, став, прийняв поставу,
Підніс угору руку праву,
А ліву до грудей приклав.
В князя вдивився оком бистрим
І голосом твердим, врочистим:
— «Рука і серце!» — проказав.

Те саме ми з князем зробили,
— «Рука і серце» — повторили.
(Це був лицарський наш привіт
Ще від Розвадова старого).
А брат Лелека після того
Князеві склав детальний звіт:

— «Пресвітлий Комтуре Закону!
Із України й з закордону,
Із міст із сіл, з долин і з гір
Зібрались лицарі «Остроги»,
Уперше після перемоги,
Відбути свій лицарський Збір.