Купчинський Роман - Скоропад

На відповідь. От, пригадав я,
Що в Відні, як студіював я
І загощав до амбасад,
То подружив тоді, як з братом,
З одним турецьким дипломатом,
Людиною старих засад.

Він говорив: — «Усе і всюди
Ви, європейці, дивні люди,
До ваших я не звик понять.
У вас гареми висмівають,
За полігамію карають.
На «поліамію» ж летять»,

Недовго він пробув у Відні.
Його думки занадто «східні»
Були Франц-Йосипу не в смак.
То й вийшла з цього авантурка —
І вітер звіяв мого турка,
Ніхто не знав, коли і як…

Блукаючи по Істамбулі,
Згадав я ті часи минулі,
А що адресу друга мав,
Узяв підвізника й поїхав.
Яка ж була взаємна втіха,
Як щиро він мене приймав!

Хоч алькоголю ні краплини
Не домішав він до гостини,
А тільки каву і сорбет,
Та настрій був у нас прекрасний,
Безжурний, щирий, теплий, ясний,
І жарту блиск і думки лет.

Ми довго-довго говорили,
Смачне нарґіле покурили,
Вкінці збирався я вже йти.
Тоді мій турок: — «Хочу брате,
За честь для мене і для хати
Тобі дарунок піднести.

Ось лук грізного Тамерляна,
А ось пантофля Солімана,
Чи може хрестоносця меч!
До вибору усе те маєш.
Скажи, чого собі бажаєш?
Не відмовляйся й не переч!»

Тоді якась нечиста сила
Мене до жарту спокусила:
— «Ми, українці, не берем
Ніяких подарунків з хати.
Тож замість чимсь обдарувати,
Введи мене у свій гарем!»

(Паням зробилось трохи встидно,
Тож князь добавив: — «Очевидно,
Я подивитися хотів!»)
Мій турок довго вуса смикав,
А потім євнуха покликав
І щось там з ним пошепотів.

Евнух підніс із дива брови,
Та ніже слова не промовив,
Вклонився й виплив за поріг.
Кажу до турка: — «Нащо цього!?»
— «Пошанувати гостя мого!
Ти зажадав, не дати — гріх!»

Не помогли ніякі просьби.
Я бачив, що мені прийшлось би
На віки з другом розійтись.
Тож дав за виграну. Пропало.
Заліз нехотячи в кабалу,
Не вилізти, хоч як крутись.

За п'ять хвилин євнух вернувся,
У три погибелі зігнувся,
Дав знак, ми рушили за ним.
Ввійшли до першої кімнати:
Стоїть туркеня серед хати
І сяє зором чарівним.

Мій турок підступив до феї:
— «Скидай чарчаф» — сказав до неї.
Очима блиснула: — «А він?!»
— «Він буде тут. Скидай!» — «Не скину.
Я лиш твоя. Скоріше згину!»
І поклонилась до колін.

— «Лиши!» — кажу до нього стиха.
Та словом тим ще більше лиха
Я викликав. — «Ні! Я сказав!
Скидай чарчаф!» — «Не маю сили.
Я лиш твоя, мій пане милий»…
І похилилась, як лоза.

— «Не видержу такої кари!»
І враз, мов блискавка з-за хмари,
В її руках кинджал мигнув.
Евнух прискочив, та спізнився,
Кинджал у груди феї вбився,
Уста і очі їй замкнув.

Ми кинулися рятувати,
Та як при мені роздягати?
— «Я йду по лікаря» — кажу.
І користаючи з нагоди,
За капелюх і вже на сходи,
І вже надвір і вже біжу.

Знайшов я лікаря. Був близько.
Старий, засалений турчисько,
Так ніби кухар, чи різник.
Він підтюпцем побіг зі мною,
Та перед брамою самою
Я попрощав його і зник.

Добився з трудом до готелю,
Та ані думав про постелю,
Сидів, курив і гриз уста.
А як заглянув день у хату,
Я рушив до патріярхату
І врешті там діждавсь листа.

Відсунувши цю перешкоду,
Я виїхав із Царгороду
Експресом, званим «Оріент»,
Та всю дорогу перед мною
Стояв примарою страшною
Отой кривавий інцидент»…

Князь низько голову понурив
І торгав вус, і брови хмурив —
У гущу споминів заліз.
Мовчав. А всім, що й не дивниця,
Покрились сірим смутком лиця.
Скотилось навіть кілька сліз.

Враз голову підніс і знову
Забрав посеред тиші слово:
— «Промучився я довгий час
І нарікав, що доля клята
Ввела мене до дипломата,
І що він дав такий наказ.

Не знаю, скільки днів минуло,
Приходить вістка з Істамбулу,
Писав австрійський аташе,
Що славна гаремова перла
Від рани в грудях не померла,
А покалічилась лише.

Що турок перлу цю за вірність
І за прив'язання безмірність,
Зробив найпершою з жінок.
Вона ж, хоч біль і клопіт мала,
Становище собі придбала
І слави золотий вінок.

Ну, думаю, хвалити Бога!
І враз минулася тривога,
Що жарт мій жінці смерть приніс.
Нехай живе собі щасливо
Турецьке архивірне диво
І хай не знає горя-сліз.