Купчинський Роман - Скоропад

Невже ж мій турок з амбасади?
Коли це так, то буду радий.
Коли ж не він, то… Ні! Пожди!
А скільки їх?» — «На возі буда,
Та, як міркую, троє люда!»
— «Пускай! А друга приведи!»

Князь був цікавий, що за люди,
А всі чекали, що то буде.
Кімнату тиша залягла.
Посеред тишини такої
Розкрилися навстіж подвої
І в середину увійшла

Дивотна пара: пан і пані.
Пан у хламиді і в турбані,
(Сяв над чолом рубін, як жар),
А пані в чорнім, мов черниця,
До того ще в заслоні лиця,
Лііш очі — зорі з-поза хмар.

Мужчина до князя зближився,
На східній спосіб поклонився,
«Салем Алейкум!» — мовив він.
Князь був обізнаний з звичаєм І відповів:
— «Алейкум Салем! З яких вас Бог веде сторін?»

— «Із Персії, країни казки,
Мене призвали обов'язки
У чарівний Рутеностан.
Ти хочеш, знати, князю хто я?
Та ж нас колись лучила зброя.
Я — Абдулаг Свідерко Хан!»

— «Свідерко!» — крикнув князь без тями.
Мандрівче вічний! Ти, що з нами.
Як Усусус, блукав колись.
Хто нашу радість нині пійме!
Ходи, ходи в мої обійми!»…
І друзі щиро обнялись

І тричі щиро цілувались.
Коли ж уже налюбувались
Собою, князь тоді до всіх
Промовив слово: — «Припускаю,
Що всі Свідерка добре знають.
Його не знати був би гріх.

Від чотиринадцятого року
В Стрільцях додержував нам кроку,
На Маківці ім'я придбав,
А. вільну від боїв хвилину
Присвячував на медицину
І щиро хлопців лікував.

Був у російському полоні.
Десь там на Волзі, чи на Доні,
З неволі потім хитро втік,
Без огляду на небезпеку
У Персію зайшов далеку
І перебув там більш як рік.

Живуть у перських горах курди.
Народ, що любить галабурди,
Свідерко з ними дружбу сплів.
А бачачи їх хист, відвагу,
Велику з них зібрав ватагу
І нападав на москалів.

За ці воєннії заслуги
Султан турецький Гамід другий
Підніс його у ханський стан.
Два цісарі дали медалі,
Щоб тільки воював так далі
І розбивав ворожий плян.

А плян був Персію забрати
І турків знищити, зім'яти
У двофронтовій боротьбі.
Відтак румунів і болгарів,
А як удасться, то й мадярів.
Нічого пляник був собі.

Та друг мій тому перешкодив,
Що викликало всюди подив,
А в ворогів пекельку злість.
Про міжнародний цей гармідер
І про бої, які звів Свідер,
Як схоче — сам нам розповість.

Як Україна лиш воскресла,
Він, так сказать, наліг на весла
І швидко в рідний край прибув.
Тут до останку, разом з нами,
Відважно бився з ворогами
І виграш з нами тут здобув.

По скінченні війни за волю
Він знову звихрився по полю
І в Персію вернувсь назад.
А нині, через доли й гори
Приїхав на лицарські збори,
З чого з нас кожний дуже рад»…

Тут князь нарешті спам'ятався,
Що гостем лиш одним займався,
А другий певно встид ковтав.
— «О, Пані! Вибачте старому,
Що знехтував засади дому
І вас як слід не привітав.

Та з любим другом зустріч мила
Мою увагу полонила,
А ваш… не знаю як назвать —
Забувся теж. Тому провину
Ви поділіть на половину,
Щоб легше нам було ковтать!»

— «Пресвітлий князю, ти не винен,
Я познайомить був повинен» —
Сказав Свідерко. — «Так тепер
Дозволь представити: Зулейка,
А доня мого друга, Шейка,
Що тому кілька літ помер.

Він, маючи дітей безліку,
Одно віддав мені в опіку,
Зулейку саме. Ось вона
Наперлась їхати зі мною,
Бо якже з нянькою старою
Залишиться сама одна.

Тут, як і всюди, по закону
Вона носитиме заслону,
(За клопіт, князю, вибачай!),
Також не їстиме свинини,
І алькоголю ні краплини
Не питиме, лиш каву й чай!»

Князь дамі поклонивсь доземно:
—..Мені і нам усім приємно,
Що не минули наших брам.
Задержуйте свої закони,
Ніхто вам їх не заборонить,
Ні дивуватись буде вам.

А вас. пані, прохаю гречно,
Займіться гостею сердечнщо,
Хай добре чується у нас.»
Свідерко тут ускочив знову:
— «Зулейка знає нашу мову,
Не буде труднощів для вас.»

Жінки Зулейку обступили,
Звіталися, поговорили
І до своїх взяли кімнат —
На пшінки, пудри і люстерка.
А друзі облягли Свідерка
І кожний з ним вітавсь як брат.

Отець Ігнат стояв набоці
І пильно Хана мав на оці
Тож, як скінчився поздоров,
Набрав свинини дві тарілки,
В два келішки налив горілки
І з тим до гостя підійшов.