Купчинський Роман - Скоропад

Прискочили до себе з фуком,
Хоч як Драглюк мирив їх буком,
Не помагало, бож вони,
Хоч історичні, але свині,
А кожний знає не від нині,
Які безроги ласуни.

Вслід за свиньми буян котився.
Як до Новіни наблизився.
Підкинув лоб і заревів.
Немов хотів йому сказати:
«Я трохи старший шляхтич, брате,
Бо з Володимира часів!»

Всі вдарили бикові «браво»,
Хтось навіть обізвавсь ласкаво:
— «Він хоч і бик, та не дурний!»
Новіна тим не ображався,
І чемно з «Туром» привітався:
— «Живи бадьорий і грізний!»

Буян спокійно і спроквола
Обходив вже травник довкола.
А перед фронтом, на кінець,
Виконував складні лянсади,
Корона цілої паради —
«Ахметко» — архижеребець.

Роздуті ніздря, світлі очі,
Раз як у біса, раз дівочі.
Пружистнй і гнучкий, як гад,
Дутою шия лебедина,
А танцював, як балерина,
То вбік, то наперед, то взад.

Господар всім при експонатах,
Чи то при птахах, чи звірятах
Казав те саме, що й мені:
Про їх походження шляхетне,
Що в них цікаве і прикметне…
Були і помилки дрібні.

Та хто з нас помилок не робить,
Коли чи лучить щось, чи дробить?!
Робив їх теж і Скоропад.
Ніхто йому не дивувався,
Один Проноза підсміхався,
Бо з помилок чужих був рад.

Князь саме згадував Богдана,
Що під Замостям від султана
Дістав арабського коня,
Як наш Новіна з гурту брикнув
І голосно за «Туром» крикнув:
— «Ех, шпагу! То була б борня!»

Бик лобом рушив раз і другий,
Шнур вирвався із рук обслуги
І звір пустився на травник.
Новіна зочив небезпеку
І шмиг, як білка, на смереку.
Лишивсь надолі тільки крик.

Всі гості, мов би на команду,
Здобули приступом веранду
І двері в хаті облягли.
Ану ж ніхто не перешкодить
І бик вдереться аж на сходи.
То й пхались бідні, як могли.

Отцеві в рясі скок не вдався,
Тому за сходами сховався
І тільки заглядав з кутка.
А князь, що був за всіми ззаду,
Став при стовпі на балюстраду
І ждав відважно на бика.

«Тур» до веранди докотився,
Понюхав камінь, зупинився
І ратицями землю дер,
Мовляв: «Сьогодні я сердитий,
Сидіть собі, хто добре скритий,
А хто підійде, той умер!»

— «Бинь-бинь! Відважний, гордий звіре!
Ніхто тобі не вирве шкіри,
Як вирвав предкові колись
Наш легендарний Кожем'яка,
Тобі ж лишилася відзнака.
Ти успокійсь і віддались!»

Бик, хоч і лютий і завзятий,
Не міг уваги не звертати
На Скоропадові слова.
Він присмирнів, успокоївся,
Дав злапати себе й поплівся
За пастухами до хліва.

Новіна, птиця осторожна,
Ще з дерева гукнув: — «Чи можна?!»
— «Безпечно!» — відгукнув отець.
Тоді він зсунувся вдолину,
Зробив наново гостру міну
І крикнув: — «Шпагу і — в танець!»

«Новіно, досить! — князь промовив —
Ти, конче, бачу, хочеш крови.
З віком жажда ця промине.
І я колись у Сараґоссі
З биками воював. Ще й досі
Там певно згадують мене!»

Так закінчилась дефіляда
Тварин на замку Скоропада.
Ніхто на ній не потерпів.
Було приємно і сердечно
І страшно трохи й небезпечно.
Загальний вислід: півнапів.

Князь гордий був, аж в вуса дмухав,
Що впертий бик його послухав,
Отець, що клопіт перебув
Найнижче із усіх — за муром,
Новіна, що дрочився з «Туром»,
Хоч Другий раз вже «Тур» не чув.

Всі три ввійшли на залю бистро
І там застали товариство
Вже успокоєне на вид.
Князеві всі ґратулювали,
Отця за хитрість вихваляли,
Новіну ж бештали за встид.

Новіна тим не переймався,
Ще й легковажно підсміхався:
— «А все таки відбувсь турнір.
Усім вам трохи зрідли лиця
І страх пройняв, що й не дивниця,
Бо то не лицар гнавсь, а звір!»

Крик був би розгорівся знову,
Та Скоропад забрав тут слово:
— «Не встид тікати від бика.
Коли він землю рогом поре.
Тікають і тореадори,
Як не допише їм рука!

Та годі! Збір ось недалеко.
Тим часом, друже мій, Лелеко,
Чи сам, чи з хором — заспівай!
А може ні. Свідерку Хане,
Ти поведи нас у незнане
І розповідж про перський край!»

Всі Хана почали прохати,
Щоб був так добрий розказати,
Як він з неволі утікав,
Які мав труднощі, пригоди,
Які стрічав тоді нагоди
І як у Персію попав.