Купчинський Роман - Скоропад

Свідерко довго боронився,
Вкінці до просьби прихилився:
— «Гаразд. Вернусь до давніх літ
І розкажу про усміх долі,
Як я з російської неволі
Тікав степами в вільний світ.

Попавши у полон в Карпатах.
Мене, по різних тарапатах,
Над Волгу в табір завезли.
Околиця рівнинна, гола,
Бараки, площа, пліт довкола…
Сиди і пальцями мели.

Цілісінький там рік просидів,
Зі скуки мало не занидів.
Тікати! Щоб там не було!
Куди? У Персію, природно!
Хоч буде страшно і голодно,
Та страх від скуки менше зло.

Придбав старий, вигідний одяг,
Такий, як там «робочі» ходять,
І легкий, щоб не дуже прів,
Купив торбину непогану,
Приладив з кварту «пемікану»
І трохи стертих сухарів.

Із тим усім одної ночі,
Як табір весь заплющив очі
Й куняли десь вартівники,
Я переліз за огорожу,
Щасливо обминув сторожу
І рушив швидко до ріки.

Була ніч тиха, тепла, темна,
А Волга чорна, мов підземна.
Я розібрався, все зв'язав
І ті свої скупенькі речі,
Закинувши собі на плечі,
Пустився через Волгу вплав.

Спершу вода мене зв'ялила,
Здавалося мені, не сила
Змогти одну з найбільших рік.
Та мрія повної свободи
Переборола перешкоди
І я діставсь на другий бік.

Розповідати вам не буду,
Які страхи і скільки труду
Прийшлось мені перемогти.
Та все ж степами і пісками
Вдалось, то ночами, то днями
До Урал-річки добрести.

Кажу: «до річки», це не річка,
Що трохи більша від потічка,
А як Дністер чи Буг — ріка.
Пливе пустинею, широка,
Пласкобережна, сіроока,
Зрадлива, хоч і не рвучка.

На берег я зайшов під вечір,
І знов зв'язав у клунок речі,
І знов, як через Волгу, плив.
Не знаю, вир це був, чи хвиля,
Чи неувага, чи знесилля,
Бо враз бурун мене залив.

Як я з рікою борикався,
То певно мотузок урвався
І в воду канув весь мій крам…
Хоч осяг був і молодецький,
Та став я, як святий турецький,
Чи як прародич наш Адам.

І як іти, і що тут їсти,
І що на запит відповісти,
Коли спитають, хто я є?!
Нам говорили, що казахи
Бояться кари бідолахи,
Збігця там кожний видає.

Та все одно, що буде — буде,
Вже не вернусь назад до буди,
Хіба затягнуть там мене!
А може десь знайду людину,
Що дасть і хліба й одежину,
Не зрадить і не прожене.

Здоровий я, славити Бога,
То й не страшна мені дорога,
Вночі чи вдень, а буду йти!
Хоч спарять плечі денні спеки
І хоч які світи далекі,
Таки доб'юся до мети.

А та мета, то перське царство,
(Продажність трохи і капарство,
Не так, як діється тепер!)
І рушив я, голодний, нагий,
Ще добре, що не чув я спраги,
Бо мало від води не вмер.

Ішов так ніч, одну і другу,
Вкладав у ноги всю натугу,
Удень ховався десь і спав.
Як не було трави, чи ями,
То обімлілими руками
В піску маленький діл копав.

Обходив хуторі здалека,
Бо там чаїлась небезпека,
Ану ж це патріот-москаль!
Траплялися вівчарські шатра,
Манила димом тиха ватра,
Та я минав і йшов у даль.

Спитаєте, що їв? Нічого!
Бо не було й кваску дурного.
Жував хіба гірку траву.
Шукав дарма яєць пташиних,
Шукав мишей в пісках пустинних
І засідався на сову.

На третій день почув, що гину.
Спалило сонце приском спину.
У голові гуло, мов рій. Нараз…
Гарячка, чи омана,
Чи степова фатаморгана!?
Каспійське море! Боже мій!!

Я очі протирав зболілі:
Невже ж це мряки обважнілі?
А може ранішній туман?
Та ні! Відбилось сонце в ньому!..
Умить забув смертельну втому
І біль від нагорілих ран.

І я побіг, поліз, почовгав.
Яка ж була дорога довга,
Яка важка, хоч ніби стіл.
Бо голод гнув мене вдолину,
Бо промені кусали спину,
Як сотня розшалілих бджіл.

Було ще може з двісті кроків,
Вода вже грала як з потоків
І хвиля блискала вертка…
Дійти! Дійти! Залізти в воду,
Почути в тілі прохолоду, З
найти хоч рачка, слимака!..

Дійшов! Засохлими устами
Припав до плеса і без тями
Солону воду пив і пив.
Це неймовірно виглядає,
Та хто смертельну спрагу знає,
Повірить в те, що я зробив.

А потім в море вліз по пахи,
Коли дивлюсь. — дві черепахи
З води манджають на пісок!
Ех, як би то до них підлізти,
Зловити, створити й з'їсти,
Хоч половинку, хоч кусок!