Купчинський Роман: Скоропад

Спасибі вам за терпеливість.
Я ручу словом за правдивість,
Розповідав так, як було.»
Тут Свідер вколо поклонився,
На знак, що звіт його скінчився.
Та враз на залі загуло:

— «Кажи! Кажи! Ми хочем далі!»
— «Показуй другий бік медалі!»
— «Як ти дістався в Курдистан?!»
— «Які там коні?» — це Лелека.
— «Чи від дівчат є небезпека?
— Це Буц, стрілецький донжуан.

— «Дозвольте, друзі! — крикнув Свідер
— Даремно робите гармідер.
Даремний був би навіть спір.
Чим іншим час собі скоротим.
Продовження лишім напотім,
Скажімо — на наступний Збір!»

— «Ні! Ні! Ми хочемо сьогодні!»
— Лунали голоси народні.
— «Свідерку. Друже. Продовжай!»
Та Свідер тільки усміхався,
А як і словом обізвався,
Казав коротко: — «Ні, і край!»

Тут Скоропад моргнув бровою.
— «Лишіть ви Свідра у спокою,
Бо він вам послуху не дасть.
Не домагайтеся нагально.
Хай буде так, евентуальне:
На другім Зборі — друга часть!»

Хтось там почіхався за вухом,
Хтось трохи ще перечив глухо,
Вкінці затихли голоси.
Усі неначе посумніли,
А що вже дещо зголодніли,
Взялись до чарки й ковбаси.

Відома річ, що ці дві страви
Вигладжують усякі справи.
Вернувся добрий настрій знов.
Та враз Лелека: — «За хвилинку
Почуєм радісну новинку.
Спиніть на мить потік розмов!»

«Остроги» Канцлер, брат Добриня,
Пергамен жовтий з торби вийняв,
Вп'ялив у нього гострий зір
І всім оповістив святочно:
— «Сьогодні, о четвертій, точно,
Відбудеться Великий Збір!»

Хоч кожний знав, що Збір цей буде,
Всім радісно дихнули груди
І світло блиснуло в очах.
Ось Канцлер знов їх запровадив
В Пісочну, Веринь і Розвадів…
Бурхливі дні… Юнацький шлях…

Пройшов обід і пообіддя.
Підпер з нас кожний підборіддя
І у минуле вислав зір.
Нарешті жданний час прилинув:
Четверту вибило годину.
Великий Збір! Великий Збір!..

Окличник «Л. 3. О.» Ревуха,
Що як гукав — боліли вуха,
Узяв у ліву руку щит,
Залізний, на краях пригнутий,
Стрілецькими майстрами кутий,
Що мав, немов би серця вид.

Довкола мав краски Закону.
Це краску чорну і червону.
Червона: радість, ярий дух,
Готовість жертви і відвага.
А чорна: сталість, ум, повага
І слово сильне, як обух.

Такий то щит грізний і красний
Узяв Окличник громогласний,
Світлицю обійшов кругом
І стукнув щитом до підлоги:
— «Лицарство Залізної Остроги!
Ввійди у свій хором!!»

І двічі так гукав Ревуха,
І двічі не було ні духа,
Світлиця лиш пуста гула.
Аж як утретє зазив крикнув,
То хтось за двері легко смикнув
І клямка голос подала.

Розкрилися навстіж подвої
І серед тишини глухої
В світлицю плавко увійшов
Лелека, Обрядник «Остроги».
Кійком застукав до підлоги
І дзвінко сповістив: «Готов!»

На гасло те лицарські джури
Ввійшли рівненько, як по шнурі
І поставали коло стін.
За ними лицарі шановні,
Достоїнства й поваги повні,
В киреях чорних, до колін.

З них кожна мала герб Закону:
Острогу вишиту, червону
На лівій стороні грудей,
Де джерело живої крови
Для існування і любови
І для чеснот і для ідей.

Як лицарів пройшла громада,
То рушила Велика Рада:
Окличник, Обрядник, Скарбник,
Господар, Писар і Підчаший
І Канцлер — рангою найстарший,
Стиліст, оратор і правник.

За Радою достойним кроком,
Не глипнувши набік і оком,
Два Комтури Малі ішли.
В киреях по кістки, розкритих
І багряницею обшитих,
В руках інсиґнії несли.

Один ніс меч, важкий, двобокий,
Три лікті довгий, пів широкий,
А другий кований шолом.
Що перше: честь і бойовничість,
Що друге: спокій, таємничість
І обережність перед злом.

Минули лицарів громаду,
Минули теж Велику Раду
І стали на місцях своїх.
Шолом і меч на стіл поклали
І в двері зір свій спрямували,
Ждучи найпершого з усіх.

А перший той — сльоза-людина,
На стоп'ять відсотків мужчина
І бойовик і дипломат,
Оспіваний в піснях стрілецьких,
Відомий з чинів молодецьких —
Великий Комтур Скоропад.

Ввійшов. Кирея теж розкрита,
Червоним атласом підшита,
В руках тисова булава.
На ній острога — гін до чину.
Над нею вуса йшли вдолину,
А вгору підійшла брова.