Купчинський Роман: Скоропад

З них кожний, трему поборовши
І кілька кроків підійшовши,
Клякав з нахиленим плечем.
Великий Комтур бив три рази,
Казав: — «Будь лицарем без скази!»
А Збір співав: «Вдаряй мечем».

І так ішли один за одним,
Вибивані мечем холодним
І теплим серцем. Диво див!
Усі із цього вийшли ціло,
Лиш вухо в декого боліло,
Бо меч легенько зачіпив.

І знов рівненько, як по шнурі,
Ті лицарі, недавні джури,
Вернулись на свої місця,
Великий Канцлер, по нараді,
Дав знак рукою всій громаді,
Що Збір добіг вже до кінця.

Тоді всі вікна задзвеніли,
А далі стрясся замок цілий,
Від підземелля до піддаш.
Немов той гураґан нагальний,
Понісся в залі спів похвальний:
«Нехай живе нам комтур наш».

По співі Обрядник постукав
І струнко стати всіх спонукав,
(А дехто став і на «позір».)
Великий комтур булавою
Три рази звив над головою
І мовив: — «Закриваю Збір!»

Усі киреї поскидали
І знову тільки гістьми стали
І розорилися хто куди.
Загомоніли знов кімнати:
Одні вже брались в карти грати,
Одні шукали хоч води.

А винахідник, лицар Вилат,
Що був колись придумав прилад,
Як людям замикать роти,
Тепер показував новинку,
Малу, недорогу машинку,
Що напростовує хребти.

Всі признавали однозгідно,
Що вжита вчас і відповідно
Здоров'я людям принесе.
А дехто навіть на хвилину
Те чудо прикладав на спину
І слухав, як воно трясе.

Згадали ми при тій нагоді
Про всякі слабості в народі
Від історичних бур і злив.
Та ось у дверях став Кормило.
Князь знов до всіх всміхнувся мило
І на вечерю запросив…

Зулейка при князю сиділа
І мало і лиш дещо їла,
Бо раз — чарчаф, а два — закон.
Ніхто її не пас очима,
Ніхто не знизував плечима,
Бо дама — раз, а два — бон-тон.

Господар лиш Зулейку слухав
І часто щось шептав до вуха
(Шептання, це на серце масть!).
Одні казали: — «Певно буде»,
А другі й треті: — «Може буде»,
А пан-отець: — «Як Пан Біг дасть».

У всіх був настрій позборовий,
Ніхто не рвався до промови,
Ішла балачка, жарти, сміх.
Під самий аж кінець вечері
Встав, поглядаючи на двері,
Отець і так сказав до всіх:

— «Ваш день був нині працьовитий,
Прийшлося неодно зробити,
Намучився і зір і слух,
Гострили ви язик як бритву,
Відмовмо ж лагідно молитву
І йдім подихати надвір!»

Усі приплеснули отцеві,
Подобалось воно й князеві,
Зулейка вже була б ішла.
Та пан-отець перехрестився
І коротенько помолився,
Тоді аж рушив від стола.

За ним і лицарі і дами
Гуртом, двійками і трійками,
Вкінці Зулейка й Скоропад.
Жадні спочинку й прохолоди,
Всі повиходили на сходи
І на терасу перед сад.

Поглянули і заніміли…
Ген, над потоком мряки сіли,
За ними муром ліс густий,
А далі ніч струнка, як вежа,
Над нею срібних зір мережа
І місяць — прапор золотий.

Дрімає світ і час дрімає.
І тільки серце в грудях грає.
І тільки очі п'ють красу.
Душа купається у мріях…
То ж не один із нас на віях
Почув непрошену росу.

Отець обтрясся перший з чарів,
Погладив ніс, чоло розхмарив
І на Зулейку очі звів:
— «Чи не були б ви так ласкаві,
В одній направду важній справі,
Десь відійти на кілька слів?»

Зулейка трохи здивувалась:
— «Я з вами?! Ох, не сподівалась!
Та раз ви просите — іду.
Провадьте! Ви в своєму домі,
То певно добре вам відомі
Усі закутини саду.»

Була в однім куті криничка,
Поросла мохом, невеличка,
Із традиційним журавлем.
Колись там з неї брали воду
Для квітників чи для городу,
Тепер дрімала під кущем.

Туди отець ісламську мавку
Повів і посадив на лавку,
А сам на камені присів.
— «Я дуже вас перепрашаю,
Що дещо скажу, запитаю.
Та то буде лиш кілька слів».

— «Питайтеся, прошу ласкаво.
Мені поправді і цікаво,
Яких ви хочете новин».
— «Скажіть, подумавши хвилину,
Чи ви пішли би за мужчину,
Коли б він був християнин?!»

— «Чи я пішла б?! Коли б любила!
Кохання, це велика сила,
Вже не одно перемогла.
Наприклад — славна Роксоляна
Згодилась вийти за султана,
Хоч християнкою була!»

— «А чи змінили б ви, в офіру
За щастя дому, вашу віру,
Коли б собі ваш муж бажав?»
— «Змінити віру!? Я… і змовкла.
В отця аж лисина пожовкла
І підбородок задрижав.