Купчинський Роман: Скоропад

А це воєнний мій товариш!
Напевно щось для нього вшквариш.
Щоб нам тут з голоду не вмер.
Дай кашоварові вказівку,
А Хризостом якусь горілку
Нехай подасть нам вже тепер!»

— «Гаразді» — сказав старий трапезник
І за дверима зник, як щезник.
Коли вже крок його затих,
Я знов розглянувсь по кімнаті.
— «Скажи, мій князю, що за знаті.
І що за символи при них?»

А князь на те: — «Евентуально,
Це з боку вашого похвально,
Що запитали. Неодно
Я розкажу про все подрібно,
Та доказів на це потрібно,
А докази вам дасть гумно.»

Зачудувався я немало.
Як це гумно свідчити мало
І вже тиснулися слова
Спитать. Та двері відчинились
І на порозі появились —
Сулійка й лиса голова.

За ними всунувсь до кімнати
Добродій низький і пузатий,
В жупані, довгім до колін.
Сулійку на столі поставив,
Козацький сивий вус розправив,
Тоді князеві дав поклін.

— «Пресвітлий князю! Віднайшов я,
Нехай вам вийде на здоров'я,
Цей комарнянський «пеклогрім»…
Князь усміхнувся: — «Дуже гарно!
Дюблю моє старе Комарно
І всіх цибульників у нім!

Дишімо город цей відомий!.. Ох!
Я вас ще не познайомив,
Забув про обов'язок свій:
Підчаший Хризостом Цідило,
(Я усміхнувся: — «Дуже мило!»),
Що нам присмачує напій.

А це воєнний мій товариш.
Йому ти горла не попариш,
Бо спарене вже на війні.
Твій «пеклогрім» ми покуштуєм,
Похвалимо, чи скритикуем,
Налий же гостеві й мені!»

Підніс я чарку, швидко ликнув,
Незначно стріпавсь, легко гикнув
І очі вислав до небес.
Такого нектару напевно,
Хоч Ганімед старався ревно,
Не пив сам цар богів Зевес.

Була у напиткові тому
І гаряч пекла й сила грому,
А князь питається: — «Ну як?»
Я притакнув лиш головою
І радість висказав рукою,
Бо мій язик, як труп закляк.

Підчаший злегка підсміхнувся
І швидко до дверей метнувся,
Щоб не заржати біля нас,
А князь удав, що все в порядку
Що не помітив він припадку
І каже: — «Випиймо ще раз!

Воно вам певно не завадить,
А зак Кормило щось приладить,
Ми підкріпімся передтим!»
Ковтнув я другу і на диво —
Усе минулося щасливо,
А третя вже пішла як в дим.

Четверта вже була вдорозі,
На щастя станув на порозі
Трапезник: — «Подано на стіл!»
Тож ми «во тройці» закінчивши
І душі наші підкріпивши,
Пішли дать скріплення для тіл.

В їдальні ждав на нас духовник,
За душі замкові войовник.
Дивлюся — це ж отець Ігнат,
Душпастир нашої бригади,
Що нас не раз під волос гладив
За нашу слабість до дівчат!

— «Гогогого! — сказав до мене —
Таке було колись зелене,
А нині вже дорослий муж!»
— «Гого! — сказав і я до нього —
Ви не змінилися нічого,
Не старієтесь аніруш!»

І ми чоломкнулися тричі,
Хоч був зарослий на обличчі,
І хоч цілунків не любив.
Та спомин про минулі хвилі,
Сумні й веселі, прикрі й милі,
Тверду засаду перебив.

Князь цілий час не обзивався,
То вуса гладив, то всміхався,
То блискав оком з-під повік.
Нарешті каже: — «Це приємно,
Що ви пізналися взаємно,
Хоч і пройшов десятий рік,

Як ми, скінчивши бій за волю.
Розсіялись по ріднім полю,
А дехто вже і в гріб зійшов.
Та товариство не пропаще,
Коли, як бачу, в нас жива ще
Воєнна приязнь і любов.

Тепер, пан-отче, помолімся
І швидко за їду берімся.
Здалека їхав, то й голоден,
А говорити буде годен,
Як трохи сили набере.»

Отець Ігнат провів молитву
І нас на кулінарну битву
Достойно поблагословив.
Ми змісця рушили в атаку
(Тим разом радо і без ляку!)
І кожний, що хотів, ловив.

Була з Верешиці там рибка.
Гуцульська бриндзя до ощипка,
З Полісся вуджені в'юни.
Сирки пікантні з Отинії.
Англійські «джеми» з Коломиї
І тернопільські кавуни.

Смачна «ліберка» черновецька,
І ковбаса копичинецька.
Зі Сколя бойківські пстружки.
А щоб соборність підкреслити
І піднебіння вдоволити —
Полтавські славні галушки.

Князь їв скоромне, для принуки.
Отець Ігнат пісне брав в руки,
(Покуту може мав якраз!)
А я, пропостивши немало,
Їв, аж за вухами тріщало,
Горнув з полумисків і з ваз.

Та так вже є на світі цьому,
В випадку доброму, чи злому,
Все врешті має свій кінець.
Також і голод мій скінчився,
Я від тарілки відхилився
І спорожнив свій поставець.