Купчинський Роман: Скоропад

Не відомо, чи Цяпка вірив у свої вифантазовані пригоди, чи, видумуючи нестворені речі — свідомо глузував з своїх наївних слухачів. З виду грізний, був теж особисто хоробрий. Мав теж ту дуже гарну людську й товариську рису вдачі, якою є учинність. Через те, що завжди був готов зробити колезі щось добре, користувався великою симпатією серед своїх вояцьких друзів. Не був — кажучи німецьким словом — «гохштаплером», бо був скромним, не вважаючи на своє вифантазоване «посвоячення» з «Павлушею», як він називав Павла Скоропадського, та свої фантастичні зв'язки, що їх ніби мав по всьому світу. Оповідав, наприклад, про свою подорож по Туреччині, про свою участь у перегонах на конях з Графами Скарбком і Лянцкоронським і т. п. Правда, не нахвалявся ані воєнними подвигами, ані успіхами у жінок, від яких, до речі, тримався осторонь. Оповідаючи, завжди зберігав поважну міну, ніколи сам не сміявся з власних жартів. Був дивним типом людини — доброї, порядної, відважної, яка проте водночас могла давати притоку — своїм зовнішнім виглядом і своїми розповідями — до насмішок.

Згинув Іван Цяпка у Кожухівській трагедії, вивезений до того табору смерти большевиками у 1920 році з Києва, куди він пробрався був з чотирикутника смерти. Про останні місяці, тижні і дні його життя нема ніяких вісток.

Іван Цяпка — «Скоропад» був дійсно вимріяним типом на героя романтично-сатиричного літературного твору. Нагадуючи своїм виглядом Дон Кіхота, він наче напрошувався увіковічнення в творі, який водночас був би гльорифікацією У. С. С-ів, того колективу молодих військових загорільців, які патріотизм і відвагу пов'язували нероздільно з гумором, хоч би той гумор був інколи сміхом крізь сльози. Романтично-сатирична поема Романа Купчинського з Цяпкою, як центральною фігурою, довкола якої вплетений вінок членів Залізної Остроги, переплітає фантазію з дійсністю. Автор вирізав з української визвольної епохи тільки один світик — світик стрілецької романтики. Тому, в дусі всіх романтичних поем, у поемі Купчинського годі дошукуватися реалістичного відтворювання подій 1914–1919 років. Там правда переплутана з фантазією, дійсність з уявою. Вірно поема передає духа Залізної Остроги: і там і тут нема патріотичної буфонади, нема гуррапатріотизму, кидання громів проти ворогів («вороженьків») та присяг вірности Україні. Гумор «Скоропада», так мовити, аполітичний. Це наслідування Сервантівського правзору, який зайняв почесне місце у світовій літературі, між іншим, завдяки отій своїй щирості, бєзпосередньості тону, в якому оповідається про лицаря-фантаста, який із своєї уяви вичарував світ казкової краси, такий неподібний до сірої, бідної, обчімханої з усіх принад дійсности.

Відзначається великим природним гумором і даром оповідання. Звик ділити людей на «інтеліґентних» і «неінтеліґентних інтеліґентів» — і подає собою зразковий приклад на «інтеліґентного інтеліґента». Глибоко в ньому розвинений змисл дійсного і правильного, що його американці зовуть «коммон сенс». Має водночас тонке вичуття для справ одиничної і громадської етики й зрозуміння між «можна» та «не можна». Завдяки цим своїм прикметам був глибоко шанований в західньо-українському громадянстві мім двома світовими війнами і під його довгорічним головуванням «Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка» у Львові (ТОПІЖ) здобуло собі поважне місце в зорганізованій громаді. Впродовж двох років був головою Спілки українських журналістів в Америці ССУЖА), довгі роки членом Управи Літературно-мистецького Клюбу в Ню Йорку і є членом Дирекції й Редакційної Колегії В-ва «Червона Калина» від початку її відновлення в Ню Йорку за передвоєнним львівським зразком. Зберіг непослабнутий найглибший сантимент до вояцького минулого. Сатирично-романтична поема «Скоропад», хоч і написана багато раніше, є виявом того й теперішнього сантименту її автора.

Усі твори подібного жанру вимагають ілюстрацій. Вгорі згадано вже, що у проекті видання «Скоропада» у Львові бралося на увагу Івана Іванця, як ілюстратора. З-посеред живучих мистців у вільному світі немає кращого кандидата на ілюстратора такої сатирично-романтичної поеми, як Едвард Козак, ґльорифікатор Українського Стрілецтва та водногас сам сатирик, який у своїх творах спеціяльно плекає ґротеску, — своєрідну жартівливу форму мистецького вислову. Трудно навіть уявити собі видання «Дон Кіхота» Сервантеса, Андерсенівських байок, «Серця'' Д'Амічіса, твори Жюля Вернеги, оповідання Едґара Аллана По — без ілюстрацій. Ілюстрація становить там не тільки тло й пояснення, а нероздільну частину твору, заокруглює його, унагляднює, додає блиску. Таке видання перестає бути «книжкою» — це настільний альбом, що його з насолодою читається, але й оглядається.