Піп бачить, що непереливки, та як завиє від болю, та з воза, та драла пішечки — в одну мить на гору вибіг.
А як дядько вже виїхав на гору, то піп і каже йому:
— Бачиш, Степане, який ти дурний. І нащо було тобі того попа зачіпати? А тепер тобі добре, як твого попа б’ють?
А дядько тільки всміхнувся.
ЯК БІДНИЙ СЕЛЯНИН ПОПА ПОЗБУВСЯ
Було це давно.
Їхав якось бідний селянин із села в місто. А шкапина в нього погана була — ледве-ледве тягне. Коли по дорозі піп сільський іде. А вредний піп був, завжди на мужицькі вози пхався. Сів піп на віз і їде.
Бідний селянин усе думає, як би його позбутися, щоб кобильчині легше було.
Тут піп питає:
— Куди це ти їдеш, Іване?
— У город, — каже.
— А чого?
— Та мене, — каже Іван, — собака скажений покусав, так їду до лікаря.
— Аз тобою ще нічого не було, Іване? — питає піп.
— Та не було, — каже Іван, а сам дивиться, як би його патлатого зігнати.
Аж ось у вибалку побачив калюжу. Тільки заїхали на середину її, Іван як кинеться на попа, як гавкне. А піп як полетить у калюжу та звідтіль і говорить:
— Ой, Іване, Іване, чого це ти тут сказився? Хоч би був на сухому!
А селянин за віжки та й поїхав собі далі. Уже без попа.
Був собі піп, та такий скупий, що жалкував слугам навіть шматок хліба. От його фурман і вирішив провчити. Піп збирався саме в дорогу. Все взяв, а їсти забувся. А фурман, як виїздив з дому, взяв собі хліба і ковбаси та й повіз попа через ліс. їздив, їздив цілу добу, возив попа, ніби заблудився, а насправді він тільки так, аби той зголодався.
От вирішили вони під скиртою сіна заночувати, бо не видно було їхати. Фурман обгорнув хліб у солому, а ковбасу в сіно, пробивав сіно й солому писком і так їв.
— Що ти їси? — питає батюшка.
— А що, б я мав їсти, мушу їсти сіно з соломою.
— Дай-но мені трохи, — просить піп.
Фурман скрутив йому жмут сіна та й дає. Піп жував-жував, а потім і каже:
— Агій, я не можу їсти!
Ну, переночували, їдуть вже далі. Як виїхали на дорогу, здибали коршму. Зайшли. В коршмі дали їм кислого молока з хлібом, бо іншого не було що дати.
А як виходили відти, то піп пішов попереду, а фурман за ним. Корчмар надумавсь і кричить їм услід:
— Я ще маю маслянку, може, будете їсти?
А фурман ніби не дочув, та до попа:
— Ще має просянку, може, будете їсти?
Піп на те:
— Сіно м'якше, та й то я не їв, а то став би їсти просянку!
Як приїхали додому, вже піп і попоїв трохи; аж тут йде дівка по воду, а він і каже:
— Возьмн собі кавалок хліба в коновку, бо ти знаєш, коли йдеш, але не знаєш, коли вернеш.
Було це давно-давно, коли ще люди ходили на панщину.
Іде чоловік полем, журиться:
— Великий я грішник. Що мені робити? А скоро й помирати треба. Мушу очистити свою душу.
І додумався чоловік, що піде до попа на сповідь.
— Коли висповідаюся, на серці мені буде легше. Може, святий бог і відпустить мої гріхи на цьому світі.
Як думав, так і вчинив. Зайшов до церкви, перехрестився, став навколішки і молиться.
Закінчилася відправа, люди розійшлися по домівках. А чоловік все ще перед іконостасом молиться.
Побачив чоловіка піп, підійшов до нього й питає:
— Що ти за один? Які маєш гріхи?
— Я, пане превелебний, великий грішник. Відколи живу на цім світі, я погубив дев’ятдесят дев’ять душ.
Піп зацікавився чоловіком, підійшов до нього ще ближче і почав розпитувати далі:
— Так, так. Ти забив дев’яносто дев’ять людей. Та які то були — бідні, багаті, чесні, нечесні?
— Я чесних і бідних людей не рушив, бо їх досить бог побив. Я спорядив на той світ багатих, котрі позабували про біду і сміялися над народом.
Коли пан превелебний почув ці слова, так розсердився, що аж почервонів.
— Ти страшний розбійник! Ти великий грішник. Я таких не сповідаю. Най тебе бог скарає на цьому світі за те, що ти чесних людей погубив!
Коли чоловік почув такі слова, скочив на ноги і грізно сказав:
— Пане превелебний! Я забив дев’ятдесят дев’ять чоловік, а тепер заб’ю ще й сотого! І най мене пан бог карає, як хоче! Бо й ви такий, як ті були!..
Піп так налякався, що аж зблід.
— Та… та… бог милостивий. Він відпустить тобі гріхи… Я тебе висповідаю. Але ти мусиш спокутувати свої гріхи! Заріжеш вола, знімеш з нього шкуру, з неї вчиниш собі мішок. До нього покладеш стільки цеглин, скільки душ ти погубив. І будеш носити їх доти, доки міх сам від себе не розпадеться.
Опришок послухав попа. Зшив собі з шкури мішок, поклав до нього дев’яносто дев’ять цеглин, узяв ношу на плечі й пішов по світу. Немало літ з ношею ходив, а мішок не розпадався.
Читать дальше