Народ - Народ про релігію

— Цигане, а віддаси ти все тягло, що мама лишила?

— Най мене бог скарає, коли я збрешу…

Піп зрадів, думаючи про воли, коня та. віз. Відправив похорон і зараз прийшов до цигана:

— Ну, цигане, давай сюди материне тягло.

— Я би вас, паночку, просив, якось би ви бідному циганові та все відпустили, бо як вам віддам тягло, тоді осиротите мене…

— Цигане, тепер вже не крути, бо згода згодою.

— Коли пан превелебний наворотилися, то тут маєте тягло, — каже циган, виймаючи прокурений цибук з люлькою.

— Це в тебе тягло? — сердито кричить піп.

— А ви, паночку, як думали?.. Оце в нас називається тягло… Бо ним тягнемо дим з люльки.

— А бодай тя, цигане, вдвоє скривило з твоїм тяглом!..

В одному селі жили піп і дяк. Хоч і жилося їм добре, а все ж їх це не задовольняло. От вони украли в одної вдови телицю і зарізали. Почали ділитись. Дяк хоче пополам, а піп дає дякові сьому частину — так, мовляв, по церковному закону полатається. От вони змагались-змагались, поки й розвиднілось. Так і не поділили.

— Ну давай, дяче, заховаємо до другої ночі,— каже піп.

Куди ж ховати? Заховали у вівтарі під престол.

Вдова кинулась — немає телиці. Бігала-бігала плачучи по селу, біжить до попа.

— Що його, батюшко, робити? Телицю в мене вкрадено.

Молебень треба відслужити, — каже піп, — от і знайдеться телиця.

Вдова погодилась, дала багато грошей. Почали служити. Стоїть вона, молиться та й плаче. Дяк іде мимо неї з кадилом і співає:

— Не плач, молодая вдовиця, у вівтарі твоя телиця.

Піп слухає та й відповідає:

— Дяче, дяче, поменше патяче, буде тобі, буде й мені, твої роги, мої ноги, а телиця — попола-а-ам!

Так і договорились на молебні пополам поділити.

Під великдень послав піп дяка роздобути десь барана.

Дяк вирішив поїхати верхи аж у п’яте село, щоб легше кінці у воду сховати. Та попався дяк. Люди коня відібрали, І мусив, сердега, пішки додому тюпати.

Піп, не дочекавшись дяка, почав службу. Обернувся до людей, аж бачить дяка за криласом. Не стерпів піп, щоб не спитати, як справа з бараном, та й затягнув на все горло:

— Дяче, дяче, а де ж твоє бе-ге-ге-е?

А дяк відспівує:

— Через твоє бе-ге-ге-е пропало моє іго-го-о-о.

В одному селі перестали люди ходити до церкви. Увірвався попові та дякові дохід. Скрутно стало жити. От піп каже дякові:

— Слухай, дяче! Давай поправимо свої справи.

— А як же? — питає дяк.

— Та от як, — каже піп. — Ти, дяче, іди кради у людей худобу та веди в ліс, ховай, а до мене направляй, хто буде шукати. Я буду їм ворожити та відгадувати, де ти сховаєш. Нам будуть нести люди гроші, сало, яйця — буде тобі, буде й мені.

— Добре, батюшко, так і зробимо, — погодився дяк.

— Так давай довго не роздумувати, — каже піп. — Тільки гляди, дяче, кради у бідняка, бо багатий найме поліцію і нас впіймають.

Дяк діждався ночі, пішов і вкрав корову у бідного Івана, повів у ліс, прив’язав у найглибшому рову до дуба. Вранці ходять Іван з жінкою по селу і плачуть. Піп вийшов за ворота і питає:

— Чого ти плачеш, Іване?

— Та як же мені не плакати, коли в мене корову вкрадено, — каже Іван.

— Ех, горечко-горе, — каже піп. — Тобі горе, Іване, та й мені горе. Ну ти, Іване, не горюй, у мене є така книга, що я можу помогти твоєму горю, та от моєму хто допоможе?

— Та вже ж, батюшко, як ви нашому, то й ми вашому, — відказав Іван.

— Ну, постій, Іване, біля воріт, а я піду в хату,

Піп пішов, побув у хаті, виходить.

— Так ось що написано в книжці, Іване, — каже піп. — Іди ти в ліс, і там у найглибшому рову стоїть корова, прив’язана до дуба.

Іван зрадів. Побіг додому, а потім удвох з жінкою побігли в ліс. У лісі знайшли у найглибшому рову свою корову, відв’язали, гонять. Діти біжать навпроти, раді. Пригнали додому.

— Ну, тепер, жінко, лови останню курочку та неси попові.

Спіймала жінка курочку, понесла до попа. Піп узяв і йде до дяка.

— Ну, дяче, як же будемо ділитись? — каже піп. — По нашому закону тобі восьма частина доходу.

— Нічого не поробиш, — каже дяк, — нехай і восьма, та як же курку ділити?

Думали, думали і надумали: сім раз дяк украде, то піп доход собі бере, а восьмий раз — дякові.

Почав дяк красти, а піп ворожити. Несуть люди попові та дякові і сало, й масло, і яйця, й ковбаси, і гроші — всього. Наносили добра повну хату, і дівати нікуди попові, а дякові знову їсти нічого, бо він же у вісім разів менше одержує.