Народ - Народ про релігію

Дав бог проводи по святках,
Напекли баби книшів,
А котра була багата,
Напекла і калачів.
І як тільки на дзвіниці
Разом дзвони загули,
То на цвинтар молодиці
З кошиками всі пішли.
Та понесла на гріб батька
Три книші на парастас,
Та пішла за душу дядька
Зговорити «Отче наш».
Та за вмершую дитину
Кілька пар взяла булок,
Та повнісіньку хустину
Натаскала крашанок.
Та за дівчину Оришку,
Що померла восени,
Пироги понесла й кишку,
Й шмат печеної свині.
Незадовго з хорогвами
Вийшло братство, дяк і піп,
Наостатку ж із мішками
Вийшов староста Прокіп.
Піп свяченою водою
Вколо цвинтар покропив
І дяка шпурхнув рукою,
Щоб він хутче баландив.
Пан реєнтий не таківський
І до того був мастак:
Як почув кулак попівський,
Став молоти, як вітряк.
Де ще навіть не поспіє
Піп сказати кілька слів,
А реєнтий вже запіє
«Вічну пам’ять» — і скінчив.
Зараз гроші загортає,
Злот попові оддає,
А в свою кишеню пхає
Десять грошей — і іде
На гріб другий викрикати.
А тим часом піп в умі
Не забуде пощитати
Крашанки всі і книші.
Також сало і ковбаси,
Всі печені і паски
І все, що за парастаси
Зібрав ГІрокіп у мішки.
Але и дяк не довіряє:
Він над гробом хоть кричить,
Та вбік мило поглядає,
Чи все в цілості лежить,
Чи не вкинув у кишеню
Кілька пасок наш Прокіп
Або знов котру печеню
Чи не взяв під рясу піп.
Пан реентий і добродій
За годину всі гроби
Обскакали — і вже годі,
Бо не мають ніц баби.
В кошиках їх ніц не стало,—
А чого в них не було!
Пироги, ковбаси, сало,
Та все цеє перейшло
В руки старости Прокопа.
Він гарненько все забрав
І таких, як ті півкопи,
Десять міхів вже напхав.
Що за диво! Міхи повні,
І чого в них там нема!
Дяк і піп ще не довольні,
Ще хавтура їм мала.
Подивилися до неба
І зітхнули тяжко враз;
«Боже, боже!» Мов, нам треба
Ще хоть кілька пар ковбас.
Та, побачивши, пописько,
Що розходяться баби,
Крикнув: — Гнате і Ониську,
Забирайте хорогви!
— Вже ніхто не вийде, певно,
А ми знов не будем так
Вам співати тут даремно…—
Обізвався хутко дяк.
Тільки братчики почули,
Що до них промовив піп,
З хорогвами повернули
І пішли собі вперед.
А Прокіп запріг кониська
В щонайбільший драбиняк,
Поскладав гуди мішиська,
Зверху сіли піп і дяк.
Коло церкви по вечірні
Застелили п’ять столів,
Піп з реєнтим покришили
Дві печені для бабів.
Опріч того ще й горілки
Цілий гарнець піп їм дав,
А дяк тільки дві пляшини,
Но і тії не долляв.
Врешті, що ж кому до того,
Кілько дав горілки дяк,—
Нехай він не дасть нічого,
То і буде добре й так.
А тут власне річ за теє,
Що от піп і дяк хмурні,
І вже інше щось такеє
Їм вертиться на умі.
Та яка ж тому причина,
Що сумують так вони?
Чи найшла така година,
Чи наврочили баби?
Де там! їм пристріт не шкодить,
Та, причина, не з бабів,—
То їх заздрість так шкородить,
Що багацько є книшів
І що треба їх ділити,
Що не може з їх їден
Всі до себе поносити,
Бо і другий в тім вистен.
От чого то так сумують
Піп з реєнтим і мовчать,
Бо вони завчасу знають,
Що їх голови тріщать.
Розійшлися молодиці,
А піп, дяк і їх жінки
Зараз вийшли до дзвіниці,
Де стояли всі мішки.
Десять міхів — то не жарти,
І запевно, що собі
Піп і дяк би хтів забрати
Всі ковбаси і книші.
По біда їм, що злучили
Їх докупи вороги
І обом їм призначили,
Щоб ділилися вони.
«Боже, боже терпеливий! —
Так собі подумав піп.—
Ну нащо той дяк паршивий?
Він жере даремно хліб!»
«І на дідька піп той здався? —
Знов помислив дяк собі.—
Ех, коб так царем я стався,
Знав би він мене тоді!»
— Викладай книші, Прокопе! —
Піп до старости сказав,—
Крашанки щитай на копи,
А він сам тим часом став
Вибирати з попадею
Сало, м’ясо і кишки,
А дяк з жінкою своєю
Став щитати писанки.
Поки ж все вони щитали,
То мовчав і піп, і дяк,
А ділитися як стали,
То пішло зовсім не так:
Гвалт і крик, біда, нещастя,
Хоч бери та й утікай.
Піп з реєнтим вже сваряться:
«Ти, мов, того не займай».
Піп книші перебирає
І де більші — в свій мішок,
А дякові одкидає
Котрі менші у куток.
— На вас кривда, добродію! —
Дяк з дячихою сказав.
Та добродій з попадею
Всі книші вже перебрав.
Дяк побачив, що не жарти,
Що піп кривдить так його,
Став з дячихою все брати,
Що там луччого було.
Ковбаса, котра в два кільця,
Ту хватає дяк собі,
Сало, м’ясо в руки жінці,
А що гірше — попаді.
— Що оце ти, дяче, робиш? —
Закричала попадя.—
Одступися, коли хочеш,
А то так тобі я дам,
Що не схочеш вже нічого!
І вона взяла патик.
— Що ти, битися, небого? —
Підняла дячиха крик.
— Годі, годі, добродійко! —
Піп до жінки закричав.—
А, ти знов, мовчи, злодійко! —
І дячисі в морду дав.
— Гвалт! — дячиха закричала,
Піп ще раз її сунув,
Кров дячиху обілляла.
Кулаки дяк затиснув
І прискочив до поїшська,
До стіни його припер,
А піп витріщив очиська,
Хутко руки вверх задер
І дяка взяв за чуприну.
Дяк за бороду попа,
І давай в лиху годину
Тузатися обидва.
Піп дяка періщить в зуби,
А дячиха кулаком
Добродія гріє в груди
І трясе ним, як снопом.
Добродійці шкода стало
Свого бідного попа
І поліном, де попало,
Стала бити знов дяка.
Крикнув піп до добродійки:
— Так його, собаку, дуй!
А дяк знов до свеї жінки:
— Ей, Гапусенько, рятуй!
А дячиха тільки вчула,
Що кричить так чоловік,
Попадю чи одіпхнула,
А попа колом під бік.
Всі зчепилися докупи,
Стали битися на гурт,
То по плечах, то у зуби
Їдне другого човпуть.
Піп карка дякові крутить,
Попадя волосся рве,
Попадю дячиха лупить,
А дяк зверху в морду б’є.
Піп ногами вибиває,
Мов стаєнний той лошак,
І дячиху знай суляє,
А попа гнуздає дяк…
Бачить староста, що кепсько
Так завівся піп з дяком
І що так вже б’ються крепко,
Аж з них кров іде дзюрком,—
І не думавши тут довго,
Зараз він до їх припер?
Став тягнути того й того
І насилу їх роздер.
Попадю з дзвіниці випхнув
І дячиху з нею враз
І обом їм дав коліном:
Мов, рушайте, в добрий час!
І попа з дяком гарненько
За жінками пихорнув,
А дзвіницю сам хутенько
На колодку взяв замкнув.
Так то проводи скінчились,
Хай мовчать вже мужики,
Як за хавтури побились
Піп і дяк, і їх жінки.