Народ - Народ про релігію

Попа аж скривило від таких слів. Та що поробиш — владика страху нагнав, Заплакав піп кілька разів і оддав Іванові торбу грошей.

Іван Нещасний налигав цапа за роги і пішов з ним у Київ. Відшукавши владику, Іван Нещасний прямо з цапом зайшов до преосвященного.

— Що ти хотів, раб божий? — гнівно запитав владика Івана, вгледівши, що з ним і цап стояв.

— Прийшов, владико, — почав несміливо Іван, — щоб ось цю тварину в попи посвятити.

Владика аж спалахнув увесь; затупав ногами, заскрипів зубами.

— Геть звідси! — крикнув не своїм голосом.

Тоді Іван витяг з-за пазухи торбу грошей і показав владиці — дивіться, мовляв. Владика, вгледівши стільки грошей, аж голову в плечі втягнув.

«Аби гроші — гріха не буде», — подумав, а далі й каже:

— І не подобає цапа в попи висвячувати та що ж зробиш — грошей жаль.

Забрав владика гроші в Івана і висвятив цапа в попи ще й документ дав. Привів Іван цапа-попа додому, надів йому хреста на шию і жде парафії…

Через деякий час у село приїхав той самий владика, що цапа в попи висвятив, Приїхав і того ж дня довідався, що піп коло церкви собаку похоронив. Розсердився, аж побілів увесь. Ззиває він тоді із сусідніх сіл попів, щоб суд вчинити над цим попом,

З’їхались попи. Владика вже й рота розкрив, щоб винести страшний вирок над попом-безбожником, коли почув, як поблизу десь цап замекав. Глянув і ледве не впав. А то Іван Нещасний, почувши, що владика скликає всіх попів, і свого цапа-попа налигав за роги, документ у руки і до церкви. І коли Іван був недалеко від церкви, владика і вгледів його.

— Собаку теж бог сотворив, — заспішив владика глухим голосом, — а тому гріха ніякого не буде, як її коло церкви похоронено.

Після цих слів розпустив попів, сів у фаетон і — був такий.

Кажуть люди, що в давнину дозволялося селянам обирати попа з-поміж мужиків. От в одному селі не було попа, то й обрала громада якогось дядька. А той дядько нічого не тямив у попівському ділі — він не то що необразований — неграмотний був. Та коли вже обрали, нічого не зробиш, треба брати кадильницю і правити.

Що ж править? Думав не думав наш дядько і почав:

— Соснові дрова хорошо горять, соснові дрова хорошо горять…

А хор на криласі підспівує:

— Ой попе, попе, нагорить тобі…

Отак і проходила божа служба.

Коли одного разу до села приїжджає архієрей. Біда! Піп не сподівався. Що ж його робити? Нагорить!..

Прийшов до церкви архієрей, піп почав службу:

— Соснові дрова хорошо горять. А у мене є сім тисяч рублів, з них чотири тисячі — архієреєві.

І замість хору підспівав попові архієрей:

— Слава тобі, господи!

І архієрей посвятив того дядька у попи.

Один дяк задумав видурити у багатої вдови грошики. Вкрав у церкві рясу, нарядився Миколаєм-угодником та й пішов до вдовиці. А паламар про все це десь пронюхав. «Пожди ж, — думає,— я тебе провчу!»

Натягнув на себе рядно, причепив бороду з льону, узяв ключа з пів-аршина (тобто апостолом Петром нарядився) та й теж заходить до вдови.

— Ти хто такий? — питає дяка.

— Я — Миколай, угодник божий.

— Як же ти сюди прийшов, коли рай замкнений, а ключ у мене?

— А я, — каже, — через перелаз.

Паламар тоді дяка за патли та ключем по шиї, по шиї!

— То ви, — каже, — будете лазити через перелаз, а мені за вас перед богом одвічати?

«Миколай-угодник» ледве двері знайшов і до вдови більше не потикався.

Один убогий чоловік прийшов до дуки позичити жита на посів.

— Не можу, — каже дука, — бо тобі треба позичати на вічне оддання,

А чому б то я й не віддав? — питає убогий.

— Тим, що ти убогий, і нічим буде віддавати.

Убогий помовчав трохи та й каже:

— Хіба убогому і на світі не жити? Е, ні, це ще надвоє баба ворожила! Хто знає, мо' убогий ще з більшим почотом і повагою сидітиме за столом будь у кого, ніж багатий?!

— Так же, так!і Не ти б казав, не я б слухав! — відмовив дука, — То я у яку хату не зайшов — мене одразу за стіл посадять і чого треба позичать.

— Як тебе посадять, то мене й подавно, — зауважив убогий.

Дука аж на місці не всидить: як можна, щоб такий дрантогуз та був у більшім почоті, ніж він. Узяв зі злості та й забився з убогим об заклад на пару волів; коли, значиться, убогого приймуть де краще, ніж його, то він повинен віддати убогому пару волів, коли ж багатого, то вбогий мусить із жінкою цілий рік задарма робити багатому на пару волів.