Старша Едда. Епос

«Старша Едда» (ісл. «Saemundar Edda», вона ж «Семундова Едда», вона ж «Поетична» чи «Пісенна Едда») — пам'ятка давньоісландської словесности, взірець класичного епосу індоєвропейської традиції, одне з головних джерел для вивчення давньоісландської мови і скандинавської міфології. Значимість її для германської культури (не в останню чергу — для доби романтизму) можна зіставити зі значимістю Гомерового епосу для античної культури (опосередковано — і для європейської загалом) і «Махабхарати» та «Рамаяни» — для культури індійської. Відомого нам вигляду «Старша Едда» набула у XIII ст. — добі запису більшости ісландських саг, формування корпусу наративів давньоісландської літератури. Основний рукопис складається з 29 пісень міфологічно-героїчної тематики, проте в інших джерелах (переважно — сагах) збереглося ще близько десяти типово «еддичних» пісень (нинішнє видання їх не містить).

Усі варіанти назви епосу є умовними. Чому «Старша», чому «Семундова», чому «Поетична», чому, зрештою, «Едда»? Відповісти на ці запитання неможливо без екскурсу в історію віднайдення самого рукопису. XVII століття для тодішніх скандинавських держав — Данії й Швеції — це не лише доба економічної, політичної й військової експансії, але і культурного та інтелектуального піднесення. Так, на хвилі цікавости до давніх пам'яток в Ісландії (тодішній данській колонії) починається посилений пошук рукописів. 1643 року єпископ Брюнйольв Свейнссон знайшов старий пергаментний кодекс, що містив пісні про богів і героїв. Свейнссон поквапився приписати його авторство Семундові Сіґфуссону, більш знаному як Семунд Мудрий (1056 — 1133) — ісландському священникові й ученому, заразом — відомому фольклорному персонажу, мудрагелю й чаклуну. З легкої руки Свейнссона цей кодекс і дістав назву «Saemundar Edda». Втім, на сьогодні серед дослідників уже давно існує консенсус про те, що Семунд не має до «Семундової Едди» жодного стосунку.

Отже, із «Семундовою» ясно. Чому — «Старша»? Цю назву епос дістав на противагу «Молодшій Едді» («Едді Сноррі» або «Прозовій Едді»). Сноррі Стурлусон (1178 — 1241), ісландський політичний діяч, поет і науковець, створив у першій половині XIII ст. свого роду підручник для скальдів (поетів), який і назвав «Еддою». «Едда Сноррі» також містить відомості міфологічного характеру, проте записана здебільшого прозою (тому також називається «Прозовою Еддою»). «Молодшою» ж вона зветься тому, що за низкою лінгвістичних характеристик «Семундова Едда» є старшою від «Едди Сноррі» щонайменше на сотню років.

Нарешті, саме слово «Едда» не дуже надається до вичерпної інтерпретації. За однією з версій, назва рукопису походить від назви хутора Одді, де Сноррі мешкав, коли працював над ним. За іншою, «Едда» є похідним від óðr — «поезія», «натхнення», «одержимість» — і може означати щось на кшталт «поетика». Проте одне з найдавніших значень цього терміна — «прабаба», саме у цьому сенсі edda вжито, зокрема, у «Пісні про Ріґа» («Rígsþula», строфа 4). Чому Сноррі спало на думку назвати підручник з поезії «Прабабою»? Маємо хіба спекулятивного характеру припущення: позаяк ув «Едді» йдеться про діяння богів і героїв, її зміст можна уподібнити фольклору про давнину, традиційними носіями і ретрансляторами якого в усній формі є старі жінки (втім, див. далі термін þulr).

Після смерти єпископа Брюнйольва Свейнссона рукопис потрапив до Копенгагену — як і більшість давніх ісландських рукописів. До 1971 року він зберігався у Королівській бібліотеці, через що дістав назву «Codex Regius» («Королівський кодекс») 2365, або, скорочено, CR 2365. Нині зберігається у Рейк'явіку. Дослідники сходяться на тому, що манускрипт було укладено у другій половині XIII ст. на основі давнішого рукопису, про який, одначе, нічого не відомо. Судячи з лексичних, морфологічних і граматичних маркерів, багато пісень набули свого нинішнього вигляду ще в XI сторіччі.

«Codex Regius» складається із шести зшитків: п'ять із них мають вісім аркушів завбільшки приблизно 13x19 см.