Старша Едда. Епос

При тому, «Старша Едда» є цілком інакшою формою поезії, ніж та, що набула широкого поширення за доби вікінгів і міцно вкорінилася в Ісландії — себто ніж поезія скальдів. Власне, еддична і скальдична поезії — не лише дві різні форми поезії, вони протиставляються одна одній за багатьма параметрами. Так, поезія скальдів міцно прив'язана до певного розміру — тоді як еддична строфа тяжіє до цілком інакшої розстановки наголосів, до розмірів, вочевидь, більш архаїчних, та й цей розмір не завжди дотримується (що ми бачимо хоча б на прикладі «Пісні про Харбарда»). Скальдична строфа містить зазвичай чотири рядки — еддична від шести до восьми. Вірш скальда — це або твір з якоїсь нагоди («віса»), або хвалебна пісня на честь правителя («драпа»), або любовна поезія («мансонґ»), або так званий «нід» — образливий вірш, або, іноді, заклинання. Еддична ж пісня є повноцінним наративом із фабулою, присвячений давноминулим подіям, що іноді прямо підкреслюється. Твір скальда майже завжди має автора, тоді як еддична пісня — це фольклор, результат переспіву з покоління у покоління певного сюжету. Можна обережно припустити, що до запису еддична поезія побутувала в усній традиції так званих тулів (þulr ). Цим давнім словом з поетичного тезаурусу, якщо вірити словникові Ричарда Клісбі й Ґудбранда Віґфуссона, позначається знавець давніх переказів, поет, мудрець, можливо, чаклун. Окрім «Едди», слово вживається на рунічних написах на каменях, але вже на момент запису «Едди» вийшло з широкого вжитку. Можна припустити (це не може бути чимось більшим, аніж спекуляцією), що у залізну добу в скандинавському (і, ширше, германському) середовищі існував прошарок людей, основним ремеслом яких було зберігання й ретрансляція міфів, а також, імовірно, релігійно-магічні практики — це і були тули. За доби вікінгів традиція тулів помітно редукується, аж до такого стану, що ми можемо більш-менш певно твердити, що особливої касти інтелектуалів-жерців, подібної до кельтських друїдів або до індійських брахманів, станом на Х — ХІ ст. у Скандинавії вже не існує (якщо не брати до уваги язичницький храм в Уппсалі). Постає нове суспільство і нова поезія — поезія скальдів, тоді як давні епічні пісні переважно зберігаються в народній пам'яті, поступово втрачаючи актуальність через запровадження християнства (але тут «героїчним» пісням пощастило більше, ніж пісням про богів). Якщо еддичну і скальдичну поезію щось і ріднить, то це метричні прийоми — алітерація (коли у строфі кілька слів мають починатися з одного приголосного звуку) і кеннінґ (особливий рід тропів, коли два і більше предмети співставляються, щоб описати третій: «поле хвиль» — кеннінґ на позначення моря, «кінь відьми» — на позначення вовка, «володар перснів» — короля, «ялина намиста» — жінки тощо). Проте еддична поезія не прив'язана до цих метричних прийомів до такої міри, як поезія скальдів.

Нинішній переклад здійснено за нормалізованим текстом Сюфуса Бюґґе, підготовленим до видання Ґудні Йонссоном і виданим 1959 року в Рейк'явіку. У процесі перекладу була здійснена спроба якомога точніше відтворити оригінальні розмір і ритм, а також алітерацію, наскільки це дозволяють засоби української мови. Низка еддичних пісень («Пісня Дьорруда», «Пісня сонця», «Пісня про Ріґа», «Пісня про Ґротті» тощо), які не входять до «Codex Regius», на жаль, поки що залишаються не перекладеними. Сподіваємося, що наступне українське видання «Старшої Едди» міститиме й їх.