Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Агаюнус так зраділа, що миттю збігла вниз і відчинила ворота. Трохи заспокоївшись, звернулася вона до Алі-Різи з піснею. Послухай, що вона проспівала:

Щойно вона доспівала, Алі-Різа сказав:

– О, Агаюнус-апа! Ти кажеш – «віддам половину овець, половину верблюдів». Але мені не потрібні твої багатства, я не хочу бути падишахом у твоїй країні!

– Що ж ти тоді бажаєш?

У Алі-Різи була наречена, чесна дівчина, яка разом з ним потрапила в полон. Агаюнус тримала її при собі служницею.

– Худоба, багатство твої мені ні до чого, віддай мені мою наречену, і довіку я буду вдячний!

– Гей, Алі-Різа! Я хотіла щедро віддячити тобі, та не задалося. Все ж – не поспішай.

Повернеться твій господар, він і влаштує тобі весілля, поєднає тебе з нареченою. Йди, я дарую тобі її!

Засміявся пастух так весело, що чутно було по всій вулиці. Він був щасливий.

…Про кого тепер піде мова? Про сорок джигітів.

Почали вони радитися між собою:

– Як бути? Якщо будемо сидіти, потягуючи кальян, нічого не придумаємо…

– Що вирішили робити, джигіти? – запитав Косе.

– Питаєш, що ми вирішили робити, Косе? Розбіжімося у різні боки. Пройде час, у Ґероґли охолоне гнів, забудеться образа – і ми повернемося до нього. А якщо не вийде так, кожен стане жити, як зможе.

– Джигіти! Це не вихід. А що як Ґероґли розгнівається та й покінчить з нами по одному?

– Що ж робити, Косе?

– Прислухайтесь до моєї поради, миттю сідлайте коней! Поїдемо і першими зустрінемо легковірного зангара.

– Ти хочеш, щоб він перебив нас у полі…

– Я обіцяю – ви залишитеся живими.

– Хоч би не померти, а вже його палицю та лайку ми витримаємо! – відповіли джигіти і вирушили назустріч Ґероґли.

– Джигіти! Ви повинні їхати повільно, опустивши голови, з блідими обличчями. І нехай ніхто, окрім мене, не каже й слова! – наставляв їх Косе.

Тим часом Ґероґли наближався до фортеці. Раптом побачив він своїх джигітів. Неспокійно стало у нього на душі. «Щось невеселі їдуть зангари. Чи не сталося чого бува у фортеці, у країні?»

Він очікував, що зустрінуть його джигітовкою, стрільбою, забавами. А вийшло інакше – під'їхали вони до Ґероґли на відстань, щоб можна було розмовляти з ним, посходили з коней, склали руки на грудях і привітали його. Потім знову посідали на коней і поїхали з ним разом. Ґероґли оглянув їх – сорок джигітів тут, а Овеза серед них немає.

– Гей, Косе, а де ж Овез?

– Овез живий-здоровий, Ґероґли.

– А як Агаюнус, Ґюль-Ширін – чи живі вони?

– Поїхали, поїхали, я все розповім! – сказав Косе. Його налякала зупинка Ґероґли.

Ґероґли пришпорив коня. Косе їхав поруч.

– Ти знаєш, Ґероґли, скільки мудрих прислів'їв залишили нам люди з давнини. Знаєш, кажуть: «Не тримай у своєму домі підозрілих людей», ти тримаєш у себе Овеза як хлопчика на побігеньках, а ми дізналися, що він на жіночій половині тішиться з Агаюнус…

– Ти не брешеш часом, Косе?

– А невже я коли-небудь брехав тобі раніше, хіба обманював?

Ґероґли тричі ударив себе по стегну: «Ну, і навіщо я повернувся з Нішапура!..»

Він всю дорогу примовляв: «Мій Овез, моя Агаюнус, моя Ґюль-Ширін…» А тепер, після слів Косе, він страждав усім тілом, страждав душею і серцем. Та якщо він вже приїхав, не їхати ж йому назад? І Ґероґли продовжував шлях, прямуючи до фортеці.

А Косе їхав поруч, роздумуючи про себе: «Нелегка ця справа. Та вже якось буде…»

…Про кого тепер піде мова?

Текінці

– Живі й здорові.

– Ну, якщо вони живі і ви живі-здорові, то нехай вогонь проковтне всі скарби світу – це буде жертва подяки. Але що ж тоді трапилося у вас, Косе?

– Нічого, Ґероґли. Краще поїдемо мовчки.

– Еге, Косе, ти щось приховуєш від мене?

– Ти зрозумів, що я щось приховую?

– Ну, звичайно, зрозумів.

– А зрозумівши, навіщо розпитуєш? Ось приїдеш і сам дізнаєшся…

– Про що я дізнаюся, коли приїду? Ну ж бо, говори, зангаре!