Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Ґероґли зупинив коня, почав себе оглядати. Велике було військо. Не можна було подолати його, залишаючись неушкодженим. Сам Ґероґли отримав вісімнадцять легких ран, а Ґир-ат зашкандибав.

«О, Аллах, що це з ним?» – подумав Ґероґли. Спішився, оглянув коня: виявилося, що Ґир-ат у запалі так сильно вдарив копитом об камінь, що збив передню частину копита.

– Мій друже, мій помічнику, мій супутнику в найчорніші дні мої, Ґир-ат! Я зніму підкову з копита твого і заміню її новою. А потім три дні вестиму тебе за повід, поки твоє копито не заживе. Пішки йти мені не в дивину – адже пішки сюди я прийшов!

Ґероґли зняв підкову, замінив її на нову і повів Ґир-ата за повід. Так ішли вони три дні. На четвертий день він розсідлав Ґир-ата, гладив його, чистив, знову осідлав, накинув на нього чепрак, прив'язав попону до сідла, зав'язав хвіст у вузол і поїхав алюром сепджин. При цьому примовляючи:

– У пустелі у мене від перепічок кишки склеюються. Зустріти б пастухів, попоїсти яхна.

Піднявся Ґероґли на пригірок, роззирнувся і побачив овець, білих і чорних, аж в очах замиготіло. «Хоча б це був не сон…» – подумав він і під'їхав до отари. А були це вівці падишаха. Пастухи впізнали Ґир-ата.

– Гей ти, злодію проклятий! Це кінь нашого падишаха. Куди ти його крадеш? Злазь з коня! – закричали вони і оточили Ґероґли.

– Джигіти! Я сам хотів зійти. Та якщо ви будете галасувати, я не зійду!

– Ну, так отримуй же тоді! – закричали вони і двічі вдарили його палицею по спині.

– Остерігайтеся! Я маю погану звичку, як би ви не пошкодували про свій вчинок!

– І що це за звичка?

– Я іноді втрачаю розум.

– Ну, від цього ми маємо ліки… – відповіли вони, продовжуючи дубасити його кривою палицею.

«Мабуть що вони далеко зайшли…» – подумав Ґероґли і змахнув шаблею. І полетіли навкруги голови з розтріпаними бородами, у жаху тремтіли губи, кричали роти…

…Про кого тепер піде мова?

Один із пастухів ходив за саксаулом. Побачив, яка доля спіткала його друзів, сховався за віслюка і тремтів, боявся, щоб Ґероґли не помітив його.

Ґероґли під'їхав до нього.

– Гей ти, підійди сюди!

Пастух наблизився, смиренно склав руки.

– Іди, приготуй мені яхна, щоб я зміг наїстися досхочу. За це я подарую тобі життя.

– Не уб'єш мене, господарю, так я всіх овець для тебе заріжу!

Зарізав пастух жирне ягня, приготував яхна і підніс Ґероґли. Той голодний був, немов вовк, яхна з жирного ягняти – смакота, і Ґероґли кидав до рота шматки з півбатмана, а то і цілий батман…

Наївшись, Ґероґли сів на коня.

– Прощавай! Дякую за хліб-сіль. Не тримай зла, прошу!

– Господарю! Я не буду обмовляти тебе злим словом. Але мені здається, ти випадково живеш у подобі людини. Будь ти у подобі звіра, був би вовком!

Сумно стало Ґероґли від цих слів, згадалася батьківщина, дружина, і заспівав він пастуху таку пісню:

Закінчив він пісню, попрощався з пастухом і продовжив свій шлях. Так їхав він декілька днів.

Була на батьківщині Ґероґли гора, світла, висока гора, називали її Уч-Юзлік. Рано-вранці він побачив цю гору і зрадів їй, неначе зустрів земляка, і заспівав пісню.