Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

– Їдь-но ти, синку!

Алі-Різа миттю сів на свого віслюка, витягнув з-за пояса ніж і, підколюючи віслюка, підганяв його. До фортеці ще було п'ять з половиною переходів. Але Алі-Різа вже звідти почав кричати: «Союнджі! Союнджі! [73] Союнджі – радісна звістка і подарунок за неї. ».

На шляху його були піски, втомлений віслюк не міг іти далі і зупинився. Алі-Різа кинув віслюка і побіг. Ось вже видніється фортеця. А на конюшині пасеться кінь – його щойно випрягли із гарби. Алі-Різа скочив на коня і щодуху помчав через поля, засіяні пшеницею, джугарою, через бахчі з динями. На шляху не помітив глибоку яму з білою глиною і впав у неї разом з конем. Якось виліз, якось витягнув коня і знову поскакав, схожий на потішного, з гиканням і криком.

…Про кого тепер піде мова? Про тих, хто залишився у фортеці – сорок джигітів, про Овеза і Агаюнус.

Овез щодня заходив до Агаюнус – і три, і чотири рази – і розмовляв з нею. Якось повертався він до мейхани від Агаюнус. Там стояв такий гамір, неначе ділили сиром'ятну шкіру. Овез не зайшов, а залишився на вулиці і слухав.

– Ти чув? – запитав один джигіт.

– Ми всі вже давно чули… – відповів другий.

Словом, всі сорок джигітів говорили в один голос: «Ґероґли помер, більше не повернеться…» Не припало до душі почуте Овезом, повернув він назад і пішов до Агаюнус.

– Милий Овезе, чому ти так скоро повернувся?

– Агаюнус-апа! Сорок джигітів плетуть нісенітницю. Мені це не до душі, ось я і прийшов…

– Милий Овезе! Сорок джигітів можуть і говорити погано і натворити чорних справ, якщо господар твій ще довго не повернеться. Не ходи більше до них. Замкнемо ворота внутрішньої фортеці, а ти залишайся у мене.

Так і вчинив Овез, а джигіти самі підійшли до воріт, побачили, що вони зачинені і закричали:

– Гей, Овезе, відчиняй ворота! Чуєш!

Овез визирнув зверху.

– О Мехрем-ага! Мій господар сказав мені тихенько: «Мине рік, і, коли через рік я не повернуся, зачини ворота внутрішньої фортеці і залишайся у Агаюнус-апа». Я вам не відчиню!

– Кажуть тобі: відчиняй! Чуєш ти – відчиняй!

– Косе, даремно ви кричите, повторюйте хоч тисячу разів – не відчиню!

– Що ж, не відчиняй, – кажуть джигіти і всі сорок наносили цілу купу каміння і почали кидати його у ворота. З дощок повилітали цвяхи. Ворота ось-ось мали впасти.

Пері Агаюнус знала – ворота не витримають, бачила вона і обличчя джигітів… На світанку піднялася вона на дах палацу і закликала:

– О Ґероґли! Якщо не з'явишся сам, або не подаси про себе звістку до сходу сонця, погано буде. Чорні думки у джигітів. Не знаю, що утнуть вони, коли прорвуться сюди…

…Про кого тепер піде мова? Про Алі-Різу.

П'ять з половиною переходів їхав пастух і все кричав, навіть голос утратив. І ось на світанку в фортеці почули його крик:

«Повернувся мій господар! Союнджі!» Почула його Агаюнус.

Але вона подумала, що це хитрість, що це джигіти намовили пастухів кричати: «Повернувся мій господар! Союнджі!» – щоб їм повірили і відчинили ворота.

Алі-Різа хотів першим привітати Агаюнус – не заходячи до сорока джигітів, він побіг до воріт внутрішньої фортеці. Дивиться, а ворота зачинені.

– Агов, Агаюнус-апа! Союнджі! Повернувся мій господар! Союнджі! Відчини ворота, відчини!

Агаюнус виглянула і відповіла:

– Ех ти, нещасний пастух! Хочеш служити цим сорока джигітам, а не мені?

– Чому, Агаюнус-апа?

– Навіщо дуриш мене, навіщо даремно кричиш «Союнджі!»?

– Та їй-богу, мій господар повернувся!

– Не бреши, окаянний!

– Нехай покарає мене імам Різа, мій господар повернувся!

Клятва іменем імама Різи – для курда священна клятва. Агаюнус подумала: «Господи, невже дійсно він повернувся!» Та все ж вирішила вона перевірити його слова.

– Алі-Різа, коли з'явився твій господар?

– У такий-то день він приїхав у наш стан вранці, і я відразу ж вирушив сюди.

Агаюнус подумала: «О Аллах, якщо він приїхав у їхній стан вранці, поснідав, поспав годину-другу і вирушив у дорогу відразу після заходу сонця, коли пропали ґедзі, то зараз, коли сонце сходить, він підіймається, мабуть, на гору Ходжа».

Вона вибігла на дах палацу, щоб подивитися у підзорну трубу.

Ґероґли був її чоловіком, вона турбувалася про нього постійно і все про нього знала – знала, коли він відпочиває, коли в дорогу вирушає. І зараз не помилилася. Зійшло сонце. І побачила Агаюнус у підзорну трубу – Ґероґли пришпорює коня, – ось він піднявся на гору Ходжа. Ось засяяла дорогоцінна збруя, ось заблищала чудесна піка – Ґероґли спускається з гори, неначе білий джейран.