Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Хабаш та Ільбарс, яких підтримували ватажки найманів і уйгурів, двох сильних узбецьких родів, вступили у відкриту війну з батьком і братами.

Перші часи вони перемагали, але згодом старший із братів, Ісфендіар, маючи підтримку шаха Аббаса І, здобув перемогу, Хабаш та Ільбарс загинули. Ісфендіара проголосили ханом Хорезму у 1033 Р. X. (1623 р. н. е.). Ісфендіар сидів у Хіві, а також в Хазараспі і К'яті; Абу-л-Газі він віддав Ургенч, а Шеріф-Мухаммеду – Вазір.

Ісфендіар у всіх своїх діях опирався на туркменів, які підтримували його і в часи боротьби з братами.

Надалі відбувалося протистояння Ісфендіара і Шеріф-Мухаммеда з Абу-л-Газі.

Ісфендіар-ханові вдалося відправити Абу-л-Газі заручником до шаха Ірану. Абу-л-Газі поседели в Ісфагані, в фортеці Табарек, де він прожив майже десять років.

Дата прибуття Абу-л-Газі до свого юрту – середина 1641 р.

Після цього Абу-л-Газі вступає у відкриту боротьбу з туркменською знаттю та Ісфендіаром.

Через рік після смерті Ісфендіар-хана, у 1643 р. аральські узбеки проголосили Абу-л-Газі ханом, а хівинським ханом у зв'язку з протидією туркменської знаті він зміг стати лише у 1645 р. За два роки до цього помер Шеріф-Мухаммед-султан.

Абу-л-Газі довів «Родовід тюрків» до цієї події, захворів і скоро помер.

Абу-л-Газі писав про себе, що він обдарований трьома родами знань: знанням законів і устроїв воєнного мистецтва; знанням мов арабської, перської і тюркської та умінням писати різні поетичні твори: месневі, касиди, газелі, мукат-таа і рубаї; знанням у всіх деталях імен, життя та царювання падишахів Арабістану, Ірану, Турану і Монголістану за часи від Адама до його днів.

Абу-л-Газі відомий як автор двох важливих історичних творів: «Шаджара-і таракіма» («Родовід туркменів») та «Шаджара-і турк» («Родовід тюрків»).

«Родовід туркменів», закінчений у 1660–1661 pp., писався у той час, коли Абу-л-Газі мав дозвілля, коли основні його походи були вже закінчені.

Написаний «Родовід туркменів», за словами Абу-л-Газі, «на прохання туркменських мулл, шейхів і беків», які вважали, що поширені в народі Огуз-наме «мають багато помилок і протиріч». Потрібно було дати офіційну редакцію переказу про походження туркменів, їхній розвиток і розміщення. Кожне плем'я знало, а у деяких випадках зберігає до наших днів, свій родовід, але зведеного родоводу різних туркменських племен не було. Вже тоді, у часи Абу-л-Газі (середина XVII ст.), у політичних цілях самого Абу-л-Газі необхідно було кодифікувати розрізнений, повний протиріч родов окремих племен.

В. В. Бартольд (1869–1930), який використав «Родовід туркменів» у праці «Очерк истории туркменского народа», відзначив, що це – «…спеціальний історичний твір про туркменів, якого про жоден інший турецький (тюркський) народ немає». Але той же В. В. Бартольд відзначив, що цією працею слід користуватися обережно, бо вона написана, головним чином, на основі усних переказів.

Абу-л-Газі прекрасно знав народні перекази, родовід племен, широко розповсюджений серед туркменів, а також епічні перекази, у яких у першу чергу слід відзначити очевидний вплив епічних переказів, пов'язаних з іменем легендарного патріарха огузів «діда Коркута».

Туркмени, як і інші кочові народи (наприклад, монголи), зберегли свої родоводи до наших днів.

Туркменські епічні перекази про походження туркменів від легендарного Огуза виникли в основі своїй дуже давно, ще задовго до прийняття туркменами ісламу. Ці перекази, в яких народна пам'ять, поруч з фантастичними уявленнями, зберегла і багато того, що колись реально існувало, ще чекають на детальний і всебічний аналіз, бо вони є практично єдиним джерелом з історії туркменських племен.

«Родовід туркменів» є не тільки важливим історичним джерелом, але й значною літературною пам'яткою, у якій майстерно викладені народні перекази, легенди, народні етимології етнонімів, прислів'я та приказки.

«Родовід туркменів» введений у науковий обіг Олександром Григоровичем Туманським (1861–1920): «Абуль-Газі-Бохадур-Хан. Родовід туркменів. Переклад О. Туманського, Асхабад, 1897».

Пері (парі) в іранській міфології один з духів. Термін «пері», можливо, походить від реконструйованого індоєвропейського пер, «народжувати», чи пеле, «наповнювати».

У міфологіях тюркомовних народів Малої і Середньої Азії, Казахстану, Північного Кавказу і Поволжя один з духів. Найчастіше уявляли їх у людській подобі (як чоловіків, так і жінок), але вважали, що вони можуть також прибирати подобу голуба, інших тварин, вогню тощо. У деяких міфах пері, виступаючи в людському образі, мають і деякі зооморфні ознаки (приміром, діви з пташиними ногами). Образ пері виходить з давніх пластів іранської міфології, згадується вже в тюркських літературних пам'ятках XI ст. («Кудатку-біліг»). У більшості міфів пері приязні до людей, у людській подобі вступають у статеві зносини з ними, викрадають молодих жінок і дівчат. У деяких варіантах епосу пері вважалися дружинами героя Кер-огли (Ага-юнус у туркменських і таджикських варіантах епосу, Юніс-пері, Міскал-пері і Гюльнар-пері – в узбецьких варіантах). За уявленнями турків, пері розповідають людям, з якими мають статеві зносини, про долю пропалої людини, тварини, речі тощо; у західносибірських татар – допомагають у домашніх роботах. Інколи вони представлені і як ворожа сила (наприклад, духи джин-пері в міфологіях киргизів, казахів, татар Поволжя, тобольських татар і частково узбеків). У міфологіях більшості народів Середньої Азії пері – головні духи – помічники шаманів, які складають їхнє «військо» [Абдуррахман-ав-пері (начальник «війська»), Джунус (Юнус) – пері, Юлдуз-пері, Кундуз-пері, Міскал-пері; Рахман-пері, Мулла-пері та ін.]. Туркменсько-узбекська назва шамана «порхан» і таджиксько-уй-гурська «паріхон» означають «відчитуючий пері». В уйгурів шаманський сеанс називається «пері уйнатмак», буквально «примусити пері грати». Шаманський дар у узбеків і таджиків часто пояснювався статевим зв'язком людини з пері. Із затвердженням ісламу пері – духи – помічники шаманів розділилися на мусульман і «невірних» (кафір), серед останніх (чи поруч з ними) інколи вирізнялися індуїсти й іудаїсти.