Пантелеймон Куліш - Маруся Богуславка

Так сина сей самарянин навчає,
Бистрого, як легка стріла, Ахмета,
І милосерде він, і злість являє
В ім'я свого пророка Магомета.
Сусід страшний для Польщі й України!
Бог та пророк; не хоче більш він знати
Ніякої священної доктрини.
Світ, правда, честь – оце його догмати:
Світ у Корані, честь і правда у булаті.

«Мечем Кривавим я зовусь, мій сину,
В ім'я Того, хто милосерд без міри,
Хто заповідав нам мету єдину —
Всю землю покорити правій вірі.
Тяжкі гріхи впинили предків наших
Од наступу на землі християнські:
За брехні наших гетьманів найстарших
Аллах вернув їх під царів поганських,
І, мов об скелю, ми б'ємось об мури лядські.

Колись давно, мій сину, на Заході,
Де небо нахилилось над землею,
І море-океан гуляє на свободі,
Облігши світ безоднею своєю, —
Ми всі царства були завоювали,
Розкішне Біле море(6), мов руками,
З Заходу і Востоку обіймали,
Під гордий Рим ходили байдаками,
Із пишних базилик престоли срібні брали.

Тепер у тих царствах сидять погане,
І королі їх лижуть папі ноги,
А правовірні наші мусульмане
І від козацтва дознають тривоги.
Но прийде час, що, мов на морі хвилі,
Ми встанемо страшні перед джавуром.
Не обороняться поганці нечестиві
Ні шаблею, ні порохом, ні муром.
На пожарищі в них ми станемо авулом.

Осман, високий учень мій в лицарстві,
В кого я душу влив полом'яную,
Тепер сидить, як божество, на царстві
І наготовив їм войну страшную.
Про се ж то ми й рушаєм до Дунаю.
Я матір повезу до роду в гості,
А ти з Добруджі та з лісного краю
Отабориш воювників при мості.
Сю працю я тобі з братами поручаю.

Вже наш ясир дійшов до Цареграда,
А всі добутки, певно, за Дунаєм.
Жде від Османа щедра нас награда,
Та й по базарах грошей назбираєм.
Простуй, Ахмете, в юрт, щоб зараз мати
Відхаяла сю бідолашну жінку,
А я проїду повіз наші чати,
І буду в юрті за малу хвилинку.
Всіх мурз із їх кошів вечеряти позвати.

Сьогодні по вечері буде рада
Про все, як нам дорогу сю верстати.
Кликни по чабану до нас із стада.
Та щоб відхаяла сю бабу мати.
Нам сто й тринадцять раз повеліває
Святий Коран на вбогих і нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бідолашних:
Він милосердієм нам душу надихає».

Над степами сонце сяє,
Вітер подихає,
Подихає, мов у кобзу
Тихострунну грає.

Поначіплювано густо
Струни золотії
На степи, балки з річками,
Байраки крутії.

Сяє сонце, вітер віє,
Тирсу нахиляє,
До струни струна на кобзі
Стиха промовляє.

Бачиш оком, чуєш ухом,
Серцем розумієш,
А сказати-заспівати
Голосно не вмієш.

Несказанно, невимовне
Кобза промовляє,
І святими почуттями
Серце надихає,

І возносить серце вгору
Від земного лона,
Мов крилаті духи-коні
Бога Аполлона

Щоб споглянуло з-під неба
На се жизні море,
Де, мов хвиля гонить хвилю,
Віра віру боре;

І широкої набралось
Правди та свободи,
Що насильство витісняє
З людської природи;

І поезії спасенним
Надихом сповнилось,
До всіх вір і всіх язиків
Рівно прихилилось.

І поезії, й братерства
Праведним натхненнєм
До всіх кротких духом кротким
І благоволеннєм.

Рушив табір, і в концерті
Скрип коліс гарбових
Злився з копотом і ржаннєм
Коней табунових

І, мов стадо голубине
Замигтіло крильми,
Крутять в полі веремія
Делібаші кіньми.

Кругом табору танцюють
Той танець татарський,
Що не раз крутив-морочив
Голови лицарські.

На юнаків-делібашів
Старці позирають,
Про свою юнацьку славу
Любо споминають.

І холодне в грудях серце
Гріє кров гаряча,
І завзятість оживає
У душі козача.

На юнаків-делібашів
Дивляться дівчата,
І мов іскрами стріляють
Зорі-оченята.

Познають своїх летучих,
Що, мов блискавиця,
В степових пилах, у тучах
Зникне й загориться.