Пантелеймон Куліш - Маруся Богуславка

Смерте, бабо-сповитухо,
Лікарю людський останній!
Ти одна нам гоїш духа
В нашій долі безталанній.

Утомившись закривати
В Богуславі людям очі,
Димом сховища сповняти
І душити крик жіночий.

Понагачувала трупу
Повні сіни коло хати
Та й пійшла живого лупу
В дикім полі доглядати.

І забула про едину
Непридушену людину,
Мов у полі на роздоллі
Про нескошену билину.

Не билина в чистім полі
З-під коси твоєї встала:
Сирота стара в недолі
Пам'ять-розум утеряла.

Підвелась і по пустині
Диким поглядом блукала.
Опинившись на могилі,
Серед степу промовляла:

«Де се я, і що се з нами
Сталось-приключилось?
Ні світлиці, ні кімнати.
Се мені приснилось.

Се я сплю. О, як же серце
Тяжко замирає!.
Степ, могила. і криваве
Сонечко сідає.

У димах сідає сонце
Чи в кров поринає?
Вітер з полом'єм по полю,
Мов по морю, грає.

Ні села кругом, ні духа.
Скрізь галки літають,
І собаки, мов на звіра,
Скиглять-завивають.

Що ж се за пожежа сталась
Серед України?
Потонуло все, почезло.
Нігде ні хатини!

О, невже б то се татаре
Наших позаймали,
Села й ниви попаливши,
У полон погнали?

Ні! Під дзвоном королівським
Сплю я на могилі.
Чи то ж люде, як горіли,
В дзвона б не дзвонили?

Задзвоню, чи не прокинусь.» —
Встала й задзвонила.
Затремтіло ветхе тіло;
Серденько занило.

І озвалося до дзвона
Скигленнє собаче, —
Мов душа в пекельних муках
Під землею плаче…

О, мовчи, страшенний дзвоне!
Збудиш хирне серце.
Як проснеться-стрепенеться,
Кров'ю розіллється.

Я забула, як заснула,
Чим була, живучи.
Темна темрява обгорнула
Мізок мій болючий.

Ніби я когось любила,
Гарна, молоденька;
Ніби нас благословила,
Радуючись, ненька.

Чи дочка була се в мене,
Чи се я, Маруся?
По кому се я так плачу,
По кому журюся?

А, згадала!. Я з'єднала
Доню за султана,
За всесвітнього гетьмана,
Злющого тирана.

Таж він хлепче кров людськую,
Мов собака воду, —
І за потвар сю лихую
Видать пишну вроду!

За нелюба-товстогуба
Утопить дитину,
Що робила Божим раєм
Нам стару хатину!

Мов за змія-людожера
Дочок оддавали,
Що ченці там у печерах
Страшно змалювали.

От чого я так журюся,
Чого ревно плачу,
Мов береза, слізьми ллюся,
Світонька не бачу.

От чого я так журюся,
Аж у землю б'юся…
Полечу до неї в пекло
Та хоч подивлюся!

О, коли б її побачить,
Глянути й умерти!
Викупила б та хвилина
Муки жизні й смерти.

Я знайду в турецьку віру
Кучман, шлях Татарський:
Як везли, вона все дерла
Подарунки панські, —

Подарунки ті криваві,
Що татарин клятий
Засліпив голубці очі,
Щоб її піймати.

Він кармазин златоглавий,
Гаптуваннєм шитий,
Розіслав у нас по лаві,
Щоб її зловити.

Загорілась тогді церква,
Дзвони задзвонили,
Китайки да блаватаси
Всю світлицю вкрили.

Дери, доню, ту огиду,
Парчі й оксамити
Да по Кучману розкидуй
Неньці для приміти.
Буду в руки златоглави
Прокляті хапати
І знаки твої криваві
Слізьми обливати.

А пожар собі під ноги
Слати-підгортати,
В золоті твої чертоги
Путь гірку верстати.

Бачу, як вони зіяють.
Вирлами дракона,
На Вкраїну позирають,
Мов безодня чорна,

Не боюсь вас, кляті вирла,
Кров'яна пучино!
Нам поможе Божа сила
Проти них, дитино.

Вже вона мені стихенька
Світить свічку-зорю
І веде мене ясненька
На страшну Цоцору.

Там, я чула, пан Жовковський
Згинув од шаблюки,
І досталось його тіло
Татарюзі в руки.

А велика головище
Котиться по полю.
Я піймаю та й сховаю
Диво під полою.

За се диво буду пиво,
Меди-вина пити,
В златоглавах да в блаватах
Павою ходити.

Бо повісить цар-невіра
Диво те під зорі,
Щоб і Польща, й Україна
Потонули в горі.

Прикує його невіра,
Ланцюгом узявши,
Щоб його проклята віра
Побивала наших.
«Хто мені, – рече, – те диво
Знайде на Цоцорі,
Той у мене засіяє
Високо, як зорі.