Пантелеймон Куліш - Маруся Богуславка

Буде первим чоловіком
По царі-султані
І блищатиме, як сонце,
В золотім жупані».

Ой чого ж се побіліла,
Чорная долина?
Бо вся Польща обомліла
І вся Україна.

Побіліла ти, долино,
Панським білим трупом:
Збагатила вражу силу
Жакуваннєм-лупом.

Побіліла трупом панським
Поруч із козацьким,
І вквітчався труп не маком,
Порубом лицарським.

Я по мертвих не ридаю.
Голошу-співаю,
З сіроманцями-вовками
Квилю-проквиляю.

Годі, вовці-сіроманці,
Труп лицарський рвати:
Я живе вам кину серце,
Бідолашна мати.

Ухопіте, розірвіте,
Бо воно голосить,
І в глухих богів рятунку
Від ординця просить.

Погоріли всі світлиці
І церкви з богами,
Залягло під попелами
Поле облогами.

Сіймо-сіймо здуру сльози
По степу-облозі:
Ані правди, ні відради,
Ні надії в Бозі».

Не мара вночі блукає,
Щоб людей лякати:
За дочкою уганяє
Божевільна мати.
То ридає, то співає,
То з печалі рветься,
То на Бога нарікає,
В землю грудьми б'ється.

І, не знаючи дороги,
До Дністра простує…
Мов крилаті в неї ноги,
Пузирів не чує.

Старосвітська кров козацька
В ветхих жилах врала;
В тілі мученім юнацька
Сила воскресала.

Ясувала бідна мати
Бідної Марусі —
Дух потужний і завзятий
Нужденної Русі.

І мов давнього варязтва,
Невгавуща сила,
Мов скажений дух козацтва,
Бурею летіла.

Довгий, мов бунчук гетьманський,
Волос розвивався;
Сам собою шлях татарський
Їй під ноги слався.

О Дністре, знаний проміж лицарями,
Порогу руської землі кривавий!
Колись давно ми з Струсями-братами
Поза тобою здобували слави:
Волощину, мов щит, із рук турецьких
Ми довго рвали вкупі з поляками,
За приводом Серп'яг та Вишневеньких
Блукали в полі вовчими слідами,
Шуганнєм по світах рівнялись із орлами.

Тепер ти, Дністре, став гнилим потоком
Гидоти всякої, що назбиралась
У посварках Заходу із Востоком,
І лютостю обох їх провонялась.
О Музо! Одверни від неї очі:
Нехай ляхи гризуться з русинами,
Втікай із їх кубла голодна й боса,
Як бігла бідна мати манівцями,
Обдерта по тернах, бліда, простоволоса.

Обдерта по тернах. Зима упала
На голову злиденній за годину.
Тепер її й Маруся б не впізнала,
Коли б вернулась звідти на Вкраїну,
Де «чотирма концями світу» править
Той цар, що величають тінню Бога,
Той, що й Москву, й ляхву, і німця давить,
І Риму гордого втирає рога,
Дарма, що королі там товпляться в порога.

О серце матірне! Ти б не злякалось
І Люцифера у його потузі,
Бо в тебе вже нічого не зісталось,
Нічого у твоїй важенній тузі.
Дивується волошин, стрівши бабу,
Як се Дністро перебрела старенька
І, сміючись, говорить, буркулабу(5):
«Води їй по коліно: бо п'яненька,
Дарма, що зморщилась і зсохлась, як опенька». —

«Не смійся, – каже той, перехрестившись, —
Се відьма з Лисої гори втікає.
Мов середа на п'ятницю скривившись,
Дивись, як сльози кулаком втирає.
Не зупиняй, нехай її лукавий
Несе від нас на Буджаки татарські.
Там Кантемир, мовляли. Міч Кривавий
Прости нас, Господи, пророк султанський,
Сю відьму верне знов до чортової лави.»

Глузує буркулаб. Вертавсь додому
Зі Львова саме, від попів побожних.
Подав на шату Юрові Святому
Срібла від земляків, бояр вельможних;
Так мислі вже благочестиві в нього
На язиці веселому вертілись
І гладив живота свого товстого,
Жартуючи з очей, що не дивились
На Божий світ од сліз і в чорну землю врились.

Не дивляться на Божий світ, а знають,
Як манівцями втрапить до Царграда,
Звідкіль їм зорі-оченята сяють
Із обмурованого міцно саду.
Високий мур! Вона про нього чула.
Хто не чував про нього на Вкраїні?
Страшні будинки клятого Стамбула
Ввижались матері й малій дитині.
Кобзарська пам'ять їх і досі не забула.

Коли б добитись їй туди живою,
Вона б зуміла крізь той мур пробитись.
Вона б його розбила головою
Жовковського, – аби їй подивитись,
Аби заглянути в ті очі-зорі
І, не спитавши ні про що, втонути
У несказанному блаженстві-морі,
І до страшного суду так заснути,
І про все горенько, про всю біду забути.