Пантелеймон Куліш - Маруся Богуславка

Про юнаків-делібашів
Кобзарі співають,
Дзвонять в струни, невмираків
Хвалять-прославляють.

Обгорнула юрт молодіж,
Мов густії тучі,
Що вітрами гонить-крутить
Гуррикан летючий.

Серед юрту гарби-будки
Стиха коливають;
Білі поли, мов лебіддє,
Крила надимають.

І кричать колеса в будках
Серед співу й дзвону,
Як колись в нас на Посуллі
Заволоки з Дону.

Се доспівувалась пісня,
Що діди Бояни
Древнім русичам, нам рідним,
Голосно співали.

Під перстами в них живії
Струни промовляли
І хоробрим золотії
Славу рокотали.

І, мов стадо лебедине,
Співи розлітались,
Не в одній вони людині
Любо відзивались.

І лицарське на Вкраїні
Серце залунало
І луну із серця в серце
Аж до нас дослало.

І ясним, незлобним оком
Світ ми обіймаєм,
Між Заходом і Востоком
Бучі споминаєм.

І вбачаємо в тих бучах
Спільну жизнь єдину:
Про Гординщину сумуєм
І про Україну.

Лях, москаль, татарин, турчин
Проміж себе браттє:
Розлучило їх попівське
Нависне завзяттє,

Як любові й правди Бога
Без попа познаєм, —
Всіх братів ми до одного
Серцем привітаєм.

Як туман попівський зникне
В сяєві науки,
Міліонам по всім світі
Буде менше муки.

Коло своєї на колесах хати
Кривавий їхав Міч з людьми близькими,
І поруч нього жінка. Два бахмати,
Гривасті ступаки, ішли під ними.
Бунчук червоний віяв-розвивався
Над головою в нього: стяг понурий!
І голосом потужним заливався
Кобзар іззаду, рокотав і в струни,
Та до пісень його гетьман не дослухався.

«Моя Заїро! Ти моя єдина,
Так як душа у тілі, серце в грудях.
Нехай паруються, мов та скотина,
Перелюбком: гидка гидота в людях!
Той, хто нам дав Коран, сього не вводив
(Жінок між нас поганський вік намножив).
Ніколи він із рук не переходив
У другі руки на святому ложі:
Бо проповідував закони чисті Божі».

Так Міч Кривавий мовив до дружини,
Що золотим волоссєм і очима
Являла тип найкращий України.
Той кроткий тип, що серце херувима
Заніс до нас із Тігра до Євфрата, —
Не той, що у жалю ваги не знає,
Що, мов козацька кров лиха, завзята
В любові вре, в ненависті палає
І цілий Божий світ ні за що не вважає.

«Ти божество моїм очам являєш, —
Рече Заїра, між людьми людина, —
Бо блискавками на войні метаєш,
А. дома, мов до матері дитина,
До мене голову на лоно хилиш,
Палкому серцю жаждеш прохолоди,
Всім таборянам добродійства чиниш
І нагороджуєш походні шкоди
І всі кривавої войни труда й пригоди». —

«О, де ж би я знайшов спочивок любий
Після літання дикими полями,
Приятелів і слуг безцінних згуби
Та боротьби за жизнь із ворогами?
В саду в «сестри», що, мов стебло, кадила,
Що, мов лелія, вознеслась із праха,
І раєм нам земну юдоль зробила,
По благості до нас, людців. Аллаха, —
В твоїм саду, моя любов і сестро мила!.

Пророче Божий! Ти Мечем Кривавим
Звелів твойму слузі іменуватись,
Щоб на землі твоєї правди й слави
Войною та ясиром допевнятись;
І, мов той гуррикан ширококрилий,
Я мчусь, куди мій дух повеліває.
Дає мені твоє натхненне сили
Губить лихе, що правду зневажає.
Не мій. Аллахів міч, невірних погубляє.»

І чистий сніг-завивала схилився
Над чорною, як ворон, бородою;
І вид його ясний затуманився
Якоюсь погаданкою тяжкою.
«О нене! – стиха, мов мала дитина,
Промовив Кантемир. – Про що ти,
Свята, пречиста, ангельська людино.
Погибла від козацької голоти?
Невже ж се за гріхи твого палкого сина?

Ніхто не рятував тебе від смерти,
Як я з мечем кривавим на джавурів,
Мов Божа помста, ринувся, щоб стерти
З лиця землі невірних гайдабурів.
Тепер знов образ твій мені з'явився
У тім обличчі, як печаль, гіркому.
Про що?. Невже ж за тебе не помстився
Твій син плачущий на цім кодлі злому,
На ворозі сьому, в завзятості страшному?

А ти, про що ж і ти з'явився, брате,
Мені вві сні вже воїном дорослим?.
Ти кажеш, се у тебе друга мати?
Вона тобі сосудом богоносним
Зробилась. Дивне в тебе слово!
Побачимось, речеш, і Бога в серці
Я покажу тобі мого святого.
Ним я живу, ним серце в мене б'єтся…
О, сне! Ти показав мені мене самого.