Пантелеймон Куліш - Маруся Богуславка

Тобі. О! Де ж те слово гарне, чисте,
Блискуче, як срібло, розтоплене в горнилі,
Щоб світу возвістить про свято урочисте
Твоєї похвали, мій духу світлокрилий?

Ні, не землі, не нам тебе благословляти,
Пречисту в помислах, у задумах величну!
Не знаєм, як тебе, яким ім'ям назвати,
На пам'ять між, людьми, на шану віковічну.

Там, де, мечта душі, витають херувими,
Дадуть ім'я тобі, зорі новорожденній.
Як перло між перел, між душами святими
Сіятимеш в своїй красі благословенній.

Сіяй і проливай в серця людські відраду;
Нехай твою тропу, спасенну стежку знають,
Нехай над світ увесь возлюблять щиру правду,
Про неї родяться, за неї помирають.

А я, коли твоя божественна природа
Вселилась у мій дух і я твоїм диханнєм
Повіну на серця, як райська прохолода,
Як жизні вічний хір, весни благоуханнє.

Се не моя хвала, твоя се буде слава,
Твоя се ісповідь, твоє сердечне слово,
Посланнице небес, Мадонно величава,
Натхненне праведне високого й святого!

Музо, правди староруської вовік жива богине,
Серця чистого і розуму свободного святине!

Ми покинули з тобою шлях широкий суєвірства,
Відцурались візантійського і римського попівства.

Занедбали й ті перекази, ті споминки криваві,
Що діди вважали за вінець своєї честі й слави.

Ми пуття собі в козацькому завзятті не шукаєм,
Щастя й долі в єзуїтському лукавстві не вбачаєм.

Дай же нам, богине, тільки щирій правді поклонятись
І в ім'я твоє святе дітьми терпимості озватись.

Нехай інший хто в казки письмацькі давні поринає,
Хитромовну їх імлу, мов чисту правду, прославляє.

Ми про давні давна без гніву й лукавства спогадаймо,
Про безладдє наших бідолашних предків заспіваймо.

Заспіваймо ж перш усього про попа, попів окрасу,
Дивовижу свого темного розбійницького часу:

Як він чесно духом бодрим проти кривди подвизався,
Хоч наслідним суєвірством понад іншими й не знявся.

Був сей піп коліна панського, з Підгір'я Ярославець,
А на прізвище, по спомину й переказу, Державець

Бо його шляхетні предки за велику мали славу,
Що з давен давнезних заслужили в короля державу.

І було незгірш панам Державцям на Підгір'ї жити,
Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти.

Був Державець русин з огняною щирою душею:
Не поладив він з тією злою, в'їдливою тлею.

Кинув на поталу єзуїтам рід свій і родину,
Заволікся пішки на козацьку вольну Україну.

Не злякавсь шляхів татарських і пустинь тих українських,
Рятував і серце, й розум од підходів єзуїтських.
Волив лучче всяку нужду і тяжку біду приймати,

Ніж з ляхами по науці єзуїтській панувати,
З русинів ляхву та недоляшків штучно виробляти,

Правду-матір, честь, і волю, й душу Риму продавати.
Приблудивсь до річки Росі єзуїтський ненавидник,

Підступної проповіді польсько-римської противник.
Приблудивсь до узграничного містечка Богуслава,
Де козак не знав і не питав, чия воно держава.

Уродливий, молодий, моторний, хоч і небагатий,
Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати.

Ущасливив бідолашну вбогу вдівоньку козачку,
Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку.

Жили-пробували у старій оселі хоч не вельми пишно,
Та хвалити Бога і Святу Покрову що було затишно.

Уподобали на нашому Пороссі Ярославля,
З-над Дністра, із руського Підгір'я шляхтича Державця.

Був-бо він мистець великий по верхах з книжок читати,
Алілую, кондаки, ірмоси й тропарі співати,

І пани його й усі міщане вельми полюбили,
Напідпитку й по тверезу одинаково хвалили,

Що попа, приблудного волоха, в хибах поправляє,
І дяка гучним Апостолом за пояс затикає.