Пантелеймон Куліш
Заворожена криниця
Вертоград моей сестры…
Пушкин
У сестри моєї тихо
Процвітає сад в ограді.
Кінамон, моя утіха,
Нард, алое в любім саді.
Там квітки, як в божім раю.
Що на Тигрі да Євфраті,
Зорями в траві зоряють,
Тонуть-плавлють в ароматі.
Там гранати наливнії,
Солодощів дивних повні…
Гудуть бджоли золотії,
Мов з Едему тихі дзвони.
Серед саду-винограду
В кринах схована криниця…
Мойму серцю на відраду
Заворожена водиця.
Заворожена й заклята,
Щоб не знали люде ходу:
Бо призначено для брата
Чисту воду-прохолоду..
Вітре тихий від заходу!
Вволи волю мого серця:
Повінь чарами на воду.
Нехай ллється, нехай ллється.
Вітре буйний аквілоне!
Подми чарами, крилатий,
На ті нарди, кінамони,
І вдень журюсь, і серед ночі:
Ой Лелечко ж, мій боже Лелько!
Весна та гарні карі очі
У змові на моє серденько.
Весна та гарні карі очі
На мене потайно змовлялись,
І рози й солов’ї щоночі
В ті, певно, змовини мішались.
Благословляю час той, і годину,
І ту ясну невимовну хвилину,
Як я, об’їхавши світ-Україну,
Тебе побачив, над людей людину.
В тобі з душею понялась урода
І з серцем тихим — розуму свобода…
Пещене чадо рідного народа!
Пишається тобою вся природа.
До тебе я, приблуда, приблудився,
На тебе я, мов на святу, дивився,
Твоїм умом і серцем просвітився,
Немов на світ удруге народився.
Благословен же час той і година
І ти, ясна, незабутна хвилино.
Як світ мені широкий — Україна
В тобі з’явився, над людей людино!
Блукав я самітно проміж деревами
З моєю печаллю один
І мучивсь гіркими давнішніми снами,
Та й знов собі серце вразив.
Де ви сього слова про жаль мій набрали
Пташки, в воздуховій горі?
Коли б же ви про мене у співах мовчали,
Було б іще гірше мені.
1896, ноября 17. Гейне 1,38
В твої голубенькі очі,
Як в море тихе, зазираю,
І мрій стільки в серці у мене,
Що я про них слова не маю.
Про очі твої голубенькі
Я всюди, о, всюди гадаю
І в морі голубеньких думок
Щасливим умом поринаю.
І
Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,
Де я ховаюсь од лихих людей,
Що гайдамаками осіли «город пишний»,
Хвалителями гидосних страстей,
Через котрі наш край ув Азію подався,
Пустинею ума і людськості зістався.
ІІ
Я тут — мов у раю… Кругом живуть панки,
Такі байдужні до самопознання,
Як їх хаптурники, їх судді й мужики…
Благословенний край розумовання!
Погляну з захисту — воли, воли й воли,
Безмовні, як і їх батьки й діди були.
ІІІ
Я тут — новий Адам: свій тихий рай обходжу
І всім скотам даю іменованнє,
Скотам і гадам, що в котрого знаходжу,
На споминку, на вічне пам’ятаннє,
Що пробував колись в цім краї чоловік
І між німих звірят прожив блаженний вік.
ІV
Як праотець Адам, ходжу я тут за плугом,
В поту лиця свій хліб насушний їм,
І нікого мені назвати братом, другом,
Або слугою нелихим своїм.
А все ж ми з Євою щасливіші над звірята,
Над всі воли, осли, телята, поросята.
V
Як праотець Адам, я знаю зв’ягу хатню
Із Каїном без честі й без ума,
Та, молячись, дивлюсь на Єву благодатню,
І не подужає мене ворожа тьма.
Сміюсь на хуторі із темного хижацтва,
І з велемудрого письмацтва-гайдамацтва.
VІ
Благословен господь за всі його дари!
Благословен: сподобив мене раю…
Працюю від зорі до пізньої пори
І на погану погань не вважаю,
В затишному раю «я води Лети п’ю»
Да тихострунную настроюю мою.
Весняні блакитні очі
Дивляться з трави на мене:
Се фіалочки кохані,
Що набрав я повну жменю.
Я набрав і все, що думав,
Чим сумне втішав серденько,
Голосно про те співає
Мій коханець соловейко.
О! виспівує, лящить він
Про зітханнє мого серця;
І ніжна любові тайна
По всіх пущах роздається.
Читать дальше