Пантелеймон Куліш - Заворожена криниця

Вранці я встаю й питаю:
Чи вона сьогодні буде?
Вечір знов занепадаю:
І сьогодні не прибуде!

Усю ніченьку німую
Я лежу без сну, сумую,
Ввезденіченьки мов сниться
Сон про любу, дорогую.

Заплачеш по мені, кохана, о! заплачеш,
Як бездиханного мене колись побачиш
Промов же се словце, промов мені його
Ні, ні! Мовчи: бо жаль мені жалю твого

Ношу в душі печаль, почезли всі надії,
Холодна в серценьку тече вже кров, не гріє
І, як поляжу, ти з великої семні
Одна зітхатимеш від серця по мені.

Оце ж мою печаль, мов хмару, пробиває
Якийся тихий світ і тугу розвиває,
Тим світом світиться ясна душа твоя, —
Крізь темряву маяк спасенний бачу я.

Світися ж, зіронько, душе благословенна!
В тобі увесь мій світ, уся моя вселенна,
Як зникну і мене покриє вічна тьма,
Заплач, а в мене сліз давно уже нема.

О, знаю! По мені гарячими заплачеш
Мого ж плачу ти вже довіку не побачиш.
Мене за живота покрила смерті тьма,
Ні в серці радощів, ні в очах сліз нема

Знов я серце упокорив
І забув тяжку досаду;
Знов весна у серце хирне
Ллє здоров’є і одраду.

Знов увечорі і вранці
Зазираю в ті алеї,
Де чував я буркотаннє
Сизокрилої моєї.

Знов я на зеленій річці,
На мосту стою високім:
Може, йтиме чи проїде
І зирне ласкавим оком.

Знов у хвилях попід мостом
Щось мов плаче-нарікає.
Бідне серце розуміє,
Що та хвиля розмовляє.

Знов закоханий блукаю,
Де сумні грачі ночують
І пташки в кущах зелених
З дурня никлого кепкують.

Квітки з сльозами,
Сльози з квітками
Не розлучаються, сестро, ніколи.

Скроплюють сльози
Пишнії рози,
Свої розкішні величні престоли.

Благоухають,
Землю скропляють
Пишні престоли праведних сліз — рози.

Їм же відрада,
Вища награда, —
Чисті, да щирі, да праведні сльози.

Коли б ти, кохана, мені притулила до серденька руку,
Сама б дивувалась його трепетанню сумному да стуку.
Не серце колотиться — стукає се під ночну тишину,
Се тесля жорстокий мені заходився робити труну.

Немов молоток стукотить серед ночі у мене німої,
Заснути давно вже вночі та й удень не дає в упокої.
Голубчику тесле! кінчай сумовиту роботу борзій
І дай опочити в тривозі, заснути навіки мені.

Коли б я був хлоп’я байдужне без турботи
І в горах жив собі в печері самітній,
Я би гуляв-буяв до власної охоти
По темних застумах та по воді бистрій.

Нудна тому пиха низькоземна саксонська,
Хто народивсь і зріс на вольних висотах;
Йому б здалась низька і башта Бабілонська,
Серед тих скель, що з них вода летить, мов прах.

Фортуно! відійми культурні землі в мене,
Бери собі й ім’я, що помпою блищить:
Ненавидне мені підлиз рабів мізерне
Угодництво: мій дух неволі не терпить.

Всели мене між гір, — в їх велико кохаюсь.
Нехай уз їх реве безкраїй океан:
Нічого я в людей ніже не допевняюсь,
Опріч тих любих сцен, що змалечку я знав.

Малі мої літа, но вже я серцем чую —
Не про таких, як я, постав сей гордий світ.
Про що ж повішено завісу там густую,
Де криється кінець моїх непевних літ?

Колись я бачив сон моїм духовним оком,
Блаженно любий сон од радощів земних…
О, правдо! ти своїм ненавидним укором
Показуєш мені із вивороту їх.

Любив, та люблені поснули сном глибоким;
Дружив, та здружені по світу розтеклись…
О! як же холодно у серці одинокім,
Що радощі мої печаллями взялись!

Хоч гості, дзвонячи у кубки золотії,