Пантелеймон Куліш - Маруся Богуславка

«Ось-ось вона! Ось, котиться по полю
Розумна голова, що рятувала
Всю Польщу й Русь! Я під полою
Її сховаю, і, як розбивала
Вона страшного ката-супостата,
Так розіб'ю той мур страшенний нею»
О доню, утікай сюди від ката;
Сховайся під наміткою моєю, —
Я в Київ проведу тебе попід землею.,

Святі ченці там ходи покопали
Аж до самісінького Русалима,
Щоб люде від невір туди втікали,
Ховались із добутками своїми.
Там на Великдень стиха дзвони дзвонять,
І люде гомонять, і щось співає.
Нема на світі людям оборони, —
Сира земля їх од біди ховає,
І суду Божого страшного дожидає.

Як тато вернеться з Москви, ми будем
В московській займанщині тихо жити
І горюваннєчко своє забудем.
О, якби тільки до тебе добігти!.
Вже недалечке. Ось біліють мури,
По мурах кров гаряча червоніє…
Сади кругом у воду потонули.
О, визирни ж із них, моя надіє!
Се ж із твоїх садів так любо вітер віє!.

Чого ж ти, земле, так заколихалась?
Чого ти, небо, зразу почорніло?.
Імла перед очима розіслалась,
І серце, мов той камінь, заніміло.
Хитається земля. Іде кругом. Не встою».
Де ж мури під садами поховались?
Се я крізь землю йду. О доню, доню!»
І падає, і по землі послались
Ті патли сиві, що відьомськими здавались.

«Аллах! – рече над нею татарюга,
Високий, огрядний і бородатий, —
Се милосердію твойму наруга,
Щоб людям без войни так погибати.
Ахмете! Подивись, яке обдерте
І закривавлене стареньке тіло.
Мабуть же не з добра, а з страху смерті,
Воно через степи й терни летіло.
Так поховать його спасенне буде діло.

Махай до юрту, бравий мій козаче,
Звели сюди приїхати гарбою:
Бо он, дивись, вже чорний ворон кряче
Над білою старою головою.
Нам сто тринадцять раз повеліває
Святий Коран на вбогих і нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бідолашних,
І милосердія єлей в серця вливає».

Помчавсь Ахмет і курявою вкрився,
Зсів із коня татарин бородатий
І вухом странниці до серця нахилився.
«Ні, ще злиденної своєї хати
Душа не кинула!.» І здобуває
Бальзам з саків ловецьких і тростинку
В смажні і мертві вже уста вправляв,
І стиха влив лікарства капелинку.
«Благословен Аллах однині і довіку»!

Сим словом іскру жизні він вітає.
Стара прокинулась і гострим зглядом
У вічі, мов ножем, йому штирхає.
Морщини, мов гадюки, в'ються адом.
«Де, коршаку, ти дів мою голубку?» —
Промовила, і знов погасли очі.
Татарин, із саків доставши губку,
Холодною водою з дзбанка мочить
І, витерши їй вид, ознаки жизні сочить.

«О, знаю, знаю! – каже стиха. – Шкода,
Що я збудив тебе! Нехай би згасла
Остання іскорка. Про що природа
Знов улила у твій каганчик масла?
Я бачу образ матері моєї.
Так на землі без пам'яті лежала,
Як вирвано дитину з рук у неї,
А ваша хата полом'єм палала
І навкруги земля, мов пекло, гоготала».

Скрипить гарба в степу. Ахмет вернувся,
І милосердний батько сина посилає,
Щоб сіна де на добрий в'юк здобувся.
З ним лойтрака він гарно вистилає;
Кладуть стару на сіно і тихенько
Везуть у балище на водопійло.
Спускалося вже сонечко низенько,
Проміннєм степ червоним золотило,
І, мов дрімаючи, на небеса гледіло.

Над водопійлом в балищі кочують
Татаре з кіньми, з вівцями й волами.
Кругом їх юрта, по горбах чатують
Їх сторожі з луками й сайдаками.
Земля чужа та длань міцна Аллаха
Незримо скрізь простерта над хоробрим.
Не відає жіночого він страха;
З своїм мечем, кинджалом, луком добрим
Лякає ворога, мов степового птаха.

Втікай, волошине, важкий, бокатий,
Із займища свого на тихих водах
Од степової на колесах хати:
Се попасається орда на переходах!
Ввесь тук твоїх долин і згір'я злачні
Оддав Аллах під табуни татарам.
А ви, купці, джавури необачні,
Платіть за чату добре яничарам,
Щоб не згубити вам лічби своїм товарам!

Дурних невір за їх гріхи великі,
За ідольство їх і обман народу
Віддав Аллах своїм синам навіки
З восходу сонця до його заходу.
І повелів їх землю назирати
З її добутками і всім багатством,
Як назирає з хмар орел крилатий
Дрібне, дурне і полохливе птаство,
Щоб животворний тук з їх займанщини ссати.