Пантелеймон Куліш - Маруся Богуславка

Невже ж ти жив, мій брате, іскро світу,
Що з матернього серця засвітилась,
І се було угодно Магомету,
Щоб жінка та, мов тінь, мені явилась,
Та тінь свята, що і в юдолі смерти
Свого синка, зітхаючи, шукає?
О, не даваймо їй, Заїро, вмерти!
Нехай розкаже нам про все, що знає,
Яких близьких людей там на Вкраїні має». —

«Як посадили, брате, в сонну воду
Сю справді тінь живої ще людини,
Вона пробовкнула щось про пригоду,
Про втрату бідолашної дитини;
Та сон-вода все горе потушила,
Тепер старенька любо спочиває.
У довгім сні воскресне жизні сила,
Прокинеться від сну аж над Дунаєм:
Тоді про все життє в гіркої розпитаєм». —

«Мій сон мені, сеструню, не доснився…
Я кинувсь братнє видмо обіймати,
Дивлюсь – чавуш до мене нахилився
Від беклербека посланець крилатий:
«Хвала Аллахові! На Чорнім морі,
Коло Кілії славної, джавурів
Побито, і Редшид-баша в Босфорі
До падишахових блискучих мурів
Галерами пригнав з човнами гайдабурів».

Заїро, спогадай тепер про Бушу
Про договор святий і ляцьку зраду.
Я на Цоцорі голову Зулушу
Відтяв моїм мечем за їх неправду.
Редшид же повтинав тепер їм руки,
Що Лехистан зрадливий боронили.
О, завдамо ж лихим невірам муки,
Покрушимо одним походом сили,
Що правовірну кров із року в рік точили.

Зовуть мене Османовим пророком.
Так, сам пророк на те мене поставив,
Щоб гидував перелюбним пороком
І учня на святий закон наставив.
І дасть йому Аллах орлові крила,
Щоб знявся він над усіма царями,
Щоб ідольство борола наша сила,
Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами
І перед ним тремтів козак і лях-невіра!

Кобзарю! Задзвони в гучнії струни,
Щоб і громи тебе не заглушали.
Нехай покинуть мовчазнії труни
Всі, що з Мечем Кривавим воювали,
І славою святою засіяють,
Мов над степами путеводні зорі,
І духа нам під хмари підіймають,
Як гуррикан страшний тифона в морі,
І трепетом серця недовіркам сповняють!

Гей, підведіть до мене бойового!
Повчу я молодих орлят літання.
Не вдержу в грудях серця огняного,
Не вдержу в серці полом'я-палання!»
І на баскому скоком опинився,
Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.
Заржавши, огир над землею звився,
Огонь жерущий, аквілон крилатий, —
І блискавкам його в степу не перегнати.

Заграли в труби, загули в тимпани,
Кобзар потужним голосом залився,
І струни ніби громом рокотали:
То пінявий Босфор у скелі бився,
Душа в старих мов крила розпускала,
За Кантемиром по полю носилась.
Велично навкруги Заїра позирала,
Її обличчє сяєвом окрилось,
І сльози капали, і серце веселилось.

Невмируща іскра жизні
Жевріє помалу
В тілі, що тяжким досталось
Мукам на поталу.

По переказу, з давнезних
Аравійських давен
Ліками рід Кантемирів
Широко був славен.

З купелю саджали в купіль,
Як малу дитину,
Полумертву, невладущу,
Нетямну людину.

І помалу, поволеньки
Стала володати
І руками, і ногами
Безталанна мати.

І вернувсь до неї розум,
Скрушений бідою,
І мов зо сну розмовляла
Голосно з собою:

«Се вже на тому я світі,
Та ні рай, ні пекло.
Мов у пеклі, темнувато;
Мов у раї, тепло.

Тепло й тихо, тільки чути
Щось у кобзу грає
І до струн живих неначе
Голос промовляє.

Се, мабуть, тайник-печера,
Що йде під землею,
Де сховались наші предки,
Та й живуть сім'єю.

Надо мною склеп неначе.
Звідки ж вітер дише
І стіною земляною,
Мов рядном, колише?

Коло мене щось мов ходить.
Чи тінь, чи людина?
Може, се моя Маруся,
Кругла сиротина?

Може, вмерла, як і мати,
Від журби тяжкої.
І впросилась доглядати
Неньки неживої.

Бо не чути, як ступає
По землі се видмо,
І його людське обличчє
Ледве-ледве видно.

Ні печалі, ні зітхання.
Бачу, се ж бо й правда:
Бо немов і я журюся,
Немов трохи й рада». —

«Рада, нене, що вернулась
Божа іскра в тіло.
Над тобою совершилось
Благодатне діло». —