Луцій Сенека - Моральні листи до Луцилія. Том II

(14) Якщо все це здається тобі занадто сумним, звинувачуй садибу, в якій дізнався я від Егіала, працелюбного батька родини (він тепер володіє тутешньою землею), що пересаджувати можна і старі дерева. Це необхідно знати нам, старим, бо ми, коли саджаємо оливи, то напевне що для інших. А я бачив, як він восени пересадив цілий сад три- і чотирирічних дерев, незадоволений його плодами.

(15) Вона і тебе осінить, бо

як говорить наш Вергілій, який старання прикладав не для того, щоб сказати правдивіше, а для того, щоб красивіше, і хотів не навчати землеробів, а давати задоволення читачам.

(16) Не кажучи про друге, перепишу тобі те, в чому мені якраз сьогодні довелось його викрити:

(17) Чи одночасно їх садять і чи весною сіють і те і інше, можеш судити ось по чому. Я пишу тобі сьогоднішнього листа у червні, скоро наступить липень; і в один і той же день я бачив збирачів бобів і сіячів проса.

Та повертаюсь до пересадки олив. Я бачив два способи. Стовбури великих дерев, підрізавши гілки і залишивши їх не більше ніж на фут, він переносив разом з кореневищем, причому корені знімав, не чіпаючи лиш той вузол, з якого вони звисають. Умочивши його в гній, дерево опускають в яму, а потім не просто засипають її землею, а й прибивають її і утоптують.

(18) За його словами, немає нічого кориснішого, ніж це утоптування: воно стає на шляху холоду й вітру, а окрім того, стовбур менше розхитується, так що корені, які з нього проростають, можуть витягнутися і закріпитися в ґрунті, бо інакше їх обриває навіть легке розхитування, поки вони м’які, як віск, і тримаються не міцно. Перш ніж закопати дерево, він з нього знімає трохи кори: бо звідусіль, де оголена деревина, йдуть, за його словами, нові корені. Із землі стовбур не повинен стирчати більше ніж на три-чотири фути: тоді він одягнеться гілками з самого низу, і більша частина його не буде, як у старих олив, сухою і заскорузлою.

(19) А ось другий спосіб посадки: сильні пагони з м’якою корою, які бувають зазвичай на молодих деревах, він висаджував таким же чином. Ці ростуть повільніше, проте не бувають ні зморщеними, ні кволими, тому що мають походження від саджанців.

(20) Я бачив ще, як він пересаджував до другого дерева багаторічну лозу: у неї, якщо можливо, треба підібрати навіть найтонші корінці, а потім розіслати її, не жаліючи довжини, щоб вона і з стеблини пустила корені. Я бачив лози, пересаджені не тільки в лютому, але й в кінці березня, вони вже обхоплюють нові в’язи і видираються вгору.

(21) Але всім цим, так би мовити, деревам з товстим стовбуром, треба, за його словами, допомагати водою з підземного сховища; якщо вона допоможе, значить, дощ нам підвладний.

Більше нічому я тебе навчати не збираюсь, щоб не зробити з тебе суперника собі самому, як наш Егіал зробив з мене свого суперника.

Бувай здоровий.

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я зазнав невдачі ще до того, як встиг зійти на корабель. Як все сталося, я не пишу, щоб ти не здумав і це додати до стоїчних парадоксів, – втім, я доведу тобі, якщо захочеш (і навіть якщо не захочеш), що жоден з них не винен і не такий дивний, як здається на перший погляд. Ця поїздка мені показала, як багато у нас зайвого і як легко було б на свій розсуд позбутися речей, відсутність яких ми і не відчуємо, коли їх забирає необхідність.

(2) У супроводі небагатьох рабів, які вмістилися в одному візку, без усіляких речей, окрім тих, що на нас, ми з Максімом вже два дні живемо блаженним життям. Матрац лежить на землі, я – на матраці. Один дорожній плащ замінює простирадло, другий – ковдру.

(3) Сніданок наш такий, що від нього нічого забрати, він готується п’ять хвилин і не обходиться без сухих смокв, як без вощених табличок. Якщо є хліб – вони мені замість закуски, якщо немає, – замість хліба. З ними у мене кожного дня новий рік, а щасливим і благополучним я роблю його сам, благими помислами і незмінною високістю духу, який тоді буває вищим над усе, коли, відкинувши чуже, отримує спокій через відсутність страху, отримує багатство через відсутність бажань.

(4) Візок, в якому я їду, дуже грубий. Мули бредуть і тільки тим і доводять, що живі; погонич босий, і не через спеку. Ледве примушую я себе погодитись, щоб люди вважали цей візок моїм: ще вперта в мені збочена звичка соромитись того, що правильне. Варто нам зустріти мандрівника із супроводом, я мимоволі червонію, якщо він має вигляд чистіший. Ось і доказ того, що те, що я схвалюю ще не закріпилося в мені непохитно. Хто соромиться убогого візка, той буде хизуватися розкішшю.