Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Ти пропонуєш неможливе: щоб той, хто пристрасно чогось прагне, полишив справу на самоплив.

Ф р а н ч е с к о

Коли так, яка мені радість від того прагнення?

А в г у с т и н

На шляху, зрозуміло, треба подолати чимало труднощів. А прагнення до чеснот, як таке, вже містить у собі певні чесноти.

Ф р а н ч е с к о

Ти даєш мені підстави для великої надії.

А в г у с т и н

Заради того я розмовляю з тобою, щоб навчити надії та остраху.

Ф р а н ч е с к о

Навіщо острах?

А в г у с т и н

Радше, чому надія?

Ф р а н ч е с к о

Тому що, коли досі я докладав зусилля, щоб не стати геть лихим, то нині ти відкриваєш мені шлях до того, щоб стати по-справжньому добрим.

А в г у с т и н

Можливо, ти не здогадуєшся, наскільки важкий цей шлях.

Ф р а н ч е с к о

Який новий острах ти хочеш мені навіяти, згадуючи про труднощі?

А в г у с т и н

Пам’ятай, що «прагнути» — це одне-єдине дієслово, але воно містить у собі дуже багато всього.

Ф р а н ч е с к о

Ти лякаєш мене.

А в г у с т и н

Не згадуючи вже про складові бажання, значна частина яких викликає руйнацію заради досягнення бажаного!

Ф р а н ч е с к о

Не розумію, що ти маєш на увазі.

А в г у с т и н

Це бажання не може дійти вищого свого ступеня, доки не викоріниш у собі решту бажань. Ти розумієш, які численні та різноманітні людські бажання, а однак мусиш попередньо знехтувати ними всіма, і лише тоді стане можливим піднесення до вищого блаженства, бо недостатньою є любов того, хто одночасно любить щось іще, не дотичне до цього вищого.

Ф р а н ч е с к о

Я визнаю це положення.

А в г у с т и н

Але ж як мало є людей, що придушили б у собі всі пристрасті, які їм не тільки придушити, ба навіть перерахувати непросто; мало таких, які загнуздали б свою душу доказами розуму, які мають підстави сказати: я більше не залежу від плоті: «Все, що видавалося плоті приємним, огидне мені; я жадаю вищого щастя!».

Ф р а н ч е с к о

Такі люди рідкісні; тепер я розумію, якими труднощами ти мене страшив.

А в г у с т и н

І не стане високе бажання повним і вільним від перешкод, доки не згасне решта бажань; бо наскільки власне благородство душі тягне її до неба, настільки вагота плоті і земні спокуси тягнуть душу додолу, звідки й виникає одночасно і прагнення піднестись, і схильність чіплятись за земне, які одне одному протидіють, розриваючи душу навпіл.

Ф р а н ч е с к о

Що ж, на твою думку, слід вчинити, щоб душа, розбивши земні кайдани, піднеслась горі?

А в г у с т и н

До цієї мети провадять ті зосереджені роздуми, про які я згадав на початку, та невпинна думка про нашу смертну природу.

Ф р а н ч е с к о

Якщо не помиляюсь, ніхто з людей не переймається тим більше за мене.

А в г у с т и н

Чергова помилка — нова перешкода.

Ф р а н ч е с к о

Чому? Хіба я в чомусь тут збрехав?

А в г у с т и н

Я б висловився м’якше.

Ф р а н ч е с к о

Але в тому самому сенсі?

А в г у с т и н

Звісно, що не в іншому.

Ф р а н ч е с к о

Виходить, я не розмірковую про смерть?

А в г у с т и н

В кожному разі, не досить часто, і так неглибоко, що думка не сягає дна твоїх прикрощів.

Ф р а н ч е с к о

Я був переконаний в іншому.

А в г у с т и н

Зважаймо не на те, в чому ти був упевнений, а на те, в чому тобі слід бути впевненим.

Ф р а н ч е с к о

Якщо ти доведеш мені, що цього разу, вірячи собі, я знову помилявся, обіцяю, відтак ніколи більше не йняти собі віри.

А в г у с т и н

Я доведу тобі це дуже легко, якщо тільки ти зважишся щиро визнати правду. А я натомість пошлюся на свідка, по якого не треба далеко ходити.

Ф р а н ч е с к о

На кого саме?

А в г у с т и н

На твою совість.

Ф р а н ч е с к о

Вона стверджує протилежне.

А в г у с т и н

Де питання поставлено нечітко, там відповідь свідка навряд чи буде вірогідною.

Ф р а н ч е с к о

Як це стосується справи?

А в г у с т и н

Безпосередньо. А щоб як слід зрозуміти, слухай уважно. Немає такого безумця, — хіба що він геть божевільний, — хто б не згадував часом про тлінність свого існування і хто, коли його запитати, не підтвердив би, що він смертний і замкнений у тлінному тілі. Зрештою, про це раз по раз кожному нагадує фізичний біль або гарячка, не зазнати яких ні разу в житті нікому не випадало, бо кого ж Бог від земних страждань звільнив? Крім того, похорони друзів безнастанно проходять перед твоїми очима, вселяючи побожний страх в душу, бо, проводжаючи на цвинтар когось із своїх однолітків, людина неминуче здригається на думку про раптовий кінець, який чекає на кожного з нас, і починає тривожитись за себе особисто. Так, побачивши сусідський будинок охоплений пожежею, людина не може не тривожитись за власну оселю, бо, як каже Флакк: