Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Ф р а н ч е с к о

Зізнаюсь, ти глибоко зворушив мене, нагромадивши перед моїми очима всі ці жахи. І нехай так Господь дарує мені гріхи, як я щоденно віддаюсь цим роздумам, зокрема ночами, коли дух, звільнившись від повсякденних турбот, зосереджується на самому собі. Тоді я простягаюсь, наче на смертному одрі, й уявляю собі годину власної смерті і все страшне, що свідомість переживає в смертну годину; і до такого ступеня переконую себе, що мені здається, я вже впадаю в агонію; іноді я бачу Тартар і все те пекельне видовисько, що ти змалював, і воно так приголомшує мене, що я підводжусь, тремтячи від страху, і часто, лякаючи тим своїх домашніх, з криком вихоплюються у мене слова: «Що я кою? Що терплю? Що готує мені доля? Помилуй, Ісусе, допоможи,

І ще багато подібних благань я повторюю, допроваджений до розпачу страхом, що охоплює мою пригнічену душу; і часом звіряюся друзям, своїми риданнями доводячи їх теж до сліз; а виплакавшись, я повертаюсь до звичного стану. То що стримує мій поступ? Що то за прихована перешкода, через яку мої роздуми досі не принесли мені нічого, крім страждань і страху, і через яку я залишаюся тим, чим завжди був, чим були й залишаються всі ті, яким, либонь, ніколи й не випадали такі переживання, як мої? Тільки ж я нещасніший за них, тому що вони, хоч би який чекав на них кінець, принаймні зараз насолоджуються земними втіхами, що ж до мене, то й кінець мій непевний, і будь-яка насолода неминуче окроплена гіркотою.

А в г у с т и н

Прошу тебе, не засмучуйся з того, з чого треба радіти. Що більшу насолоду і піднесення відчуває грішник від своїх низьких вчинків, то нещаснішим і мізернішим слід його вважати.

Ф р а н ч е с к о

Ти маєш на увазі, що той, хто в самозабутті віддається безперервним насолодам, ніколи не матиме нагоди ступити на шлях до чеснот, а той, кого серед плотських утіх і щедрот фортуни щось гнітить, згадує про своє мізерне становище щоразу, коли мінлива веселість його залишає. Та якщо ж на обох чекає однаковий кінець, я все одно не розумію, чому той, хто нині радіє, хоча згодом тужитиме, не повинен вважатися щасливішим за того, хто й нині не тішиться, і надалі не сподівається на радість? Хіба тільки зважити на те, що після сміху печаль видається гострішою.

А в г у с т и н

Вагомішою є та обставина, що, скочуючись з однакової кручі, тяжче постраждає той, хто геть відкинув повід, як у випадку розгнузданої насолоди, ніж той, хто, нехай слабо, але тримає повід. Перш за все я маю на увазі сказане тобою на початку, тобто, що на навернення одного можна сподіватися, але не на навернення іншого.

Ф р а н ч е с к о

Я теж тримаюсь такої думки. Та чи не забув ти моє перше запитання?

А в г у с т и н

А саме?

Ф р а н ч е с к о

«Що стримує мій поступ?» — питав я; тобто чому зосереджені роздуми про смерть не справляють на мене дії перетворення, про яку ти казав?

А в г у с т и н

По-перше, ти, ймовірно, бачиш свою смерть подією далекого майбуття, тим часом як вона не може бути надто віддаленою, зважаючи на швидкоплинність життя, яке, до того ж, сповнене нещасних випадків. Майже всі ми «припускаємось тієї помилки, — як каже Цицерон, — що бачимо свою смерть десь попереду» [41] Насправді Сенека — в листі до Луцилія. . Деякі розумники бралися виправити цей текст заперечною формою, стверджуючи, що треба читати «не бачимо свою смерть попереду». Та чи знайдеться розсудлива людина, що геть не передбачала б свою смерть? Але помилка наша в тому, що бачимо її «десь попереду», тобто «в далині». Насправді, більшість впадають в оману щодо своєї смерті, наміряючи собі таку вікову межу, до якої природа начебто дозволяє дожити, але якої в дійсності мало хто досягає. Майже всі якоюсь мірою помиляються, як сказав поет,

Ось яка спокуса здатна стати тобі на перешкоді, бо й вік твій, і міцна статура, і помірність у звичках вселяють облудну надію.

Ф р а н ч е с к о

Прошу, не закидай мені такі підозри. Боронь Боже від такого божевілля.

як каже у Вергілія той славетний мореплавець [44] Оцінімо іронію: «славетний мореплавець» — це Палінур, стерновий Енея, що, закунявши, впав у море і потонув. . Бо мене так само кидає обширами грізного, бурхливого моря, і я скеровую через громаддя хвиль, наперекір вітрам, свій пошарпаний негодою вутлий човен, що тремтить і, я добре знаю, ось-ось розсядеться. Я бачу, мені не залишається надії на порятунок, хіба тільки милосердний Вседержитель зглянеться на мене, і, напруживши сили, я вчасно поверну стерно і дістанусь берега, перш ніж загину, щоб, провівши життя у відкритому морі, міг я померти в гавані. Завдяки цьому переконанню я ніколи, наскільки пам’ятаю, не палав жагою багатства і влади, що на наших очах спалює багатьох людей не тільки одного зі мною віку, але також літніх, які переступили середню межу життя. Чи ж не безумство згаяти все життя в трудах і в бідності, щоб зрештою померти серед турбот про накопичення багатства? Отож, розмірковуючи про ці страшні речі, я не відсуваю їх у далеке майбутнє, а чекаю на них у найближчий час. Ще досі не вивітрився з моєї пам’яті вірш, яким я ще в ранній юності завершив лист до одного з друзів: