Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Ф р а н ч е с к о

Ти сьогодні часто вживаєш ці слова. Проте, наскільки сам пам’ятаю, я ніколи не обманював себе. Нехай би тільки інші не обманювали!

А в г у с т и н

Ти зараз найбільше обманюєш себе, хвалячись, нібито ніколи цього з тобою не траплялось. Але я не настільки низької думки про твій природний розум, щоб повірити, буцім ти, розваживши вдумливо, сам не впевнишся, що ніхто не стає нещасним інакше, ніж з власної волі — а саме навколо цього положення точиться вся наша суперечка. Отже, скажи мені, будь ласка… але поміркуй як слід, щоб відповідь твоя спиралась на істину, а не на почуття. Скажи, як на твою думку: чи люди грішать з примусу? Мудреці-бо твердять, що гріх — вчинок добровільний до такого ступеня, що там, де немає волі, там немає гріха. А ти раніше погодився зі мною в тому, що без гріха ніхто не буває нещасливим.

Ф р а н ч е с к о

Бачу, що я поступово відхилився від суті нашої розмови, і змушений визнати, що початок мого нещастя спричинився з моєї власної волі; за подібністю, я готовий поширити справедливість цього твердження на інших. Але нині ти теж маєш у чомусь погодитися зі мною.

А в г у с т и н

Щодо чого я маю погодитись?

Ф р а н ч е с к о

Якщо правда, що ніхто не падає попри власну волю, то треба визнати правдивим також те, що багато хто, з власної вини послизнувшись, залишаються лежати вже не зі своєї волі, що я ладен з упевненістю стверджувати щодо себе самого. Я вважаю, що це мені послано за кару, щоб я не смів уже підвестися, хоч би як того прагнув, за те, що не бажав встояти тоді, коли міг.

А в г у с т и н

Точка зору твоя не така вже й безглузда, проте, коли ти усвідомив свою помилку в першому випадку, то неминуче визнаєш її також в іншому.

Ф р а н ч е с к о

Отже, «впасти» і «лежати» ти визначаєш, як тотожні поняття?

А в г у с т и н

Навпаки, різні; «я волів» і «я волію» різняться за ознакою часу, але відображають той самий душевний стан волевиявлення.

Ф р а н ч е с к о

Відчуваю, якими тенетами ти мене обплутуєш; але той атлет, що здобуває перемогу спритністю, не сильніший, а тільки досвідченіший.

А в г у с т и н

Ми розмовляємо перед лицем Істини, яку завжди втішає простота і якій вороже лукавство; відтак, щоб у тебе щодо цього не виникало сумнівів, ми поведемо дальшу свою мову з граничною простотою.

Ф р а н ч е с к о

Це найприємніше, що я міг сподіватись почути. То скажи, коли вже йдеться про мене, як наміряєшся ти довести мені, що, будучи нещасним, — чого я, власне й не заперечую, — я залишаюся таким тільки з власної волі ще й зараз, коли ніщо так не терзає мене, ніщо так гостро не суперечить моїм прагненням, як це; а вдіяти я нічого не можу?

А в г у с т и н

Якщо ти твердо триматимешся того, щодо чого ми домовились, я покажу тобі, що ти мав би вжити інші слова.

Ф р а н ч е с к о

Про яку домовленість ти мені нагадуєш і які слова радиш мені вживати?

А в г у с т и н

Ми домовились, не мудруючись, з’ясовувати істину і викладати її у простих словах. Тому, що стосується слів, я радше хотів би почути від тебе щире зізнання: замість «не можу нічого вдіяти», просто — «не бажаю діяти».

Ф р а н ч е с к о

Так ми ні до чого не прийдемо, бо я ніколи в такому не зізнаюся. Я добре знаю, і ти сам свідок того, скільки разів я намагався, та не зміг, скільки сліз я марно вилив.

А в г у с т и н

Я можу засвідчити потоки твоїх сліз, але не істинність твоєї волі.

Ф р а н ч е с к о

Закликаю в свідки небо! Людям-бо не дано знати, скільки я вистраждав і як пристрасно волів підвестись, якби тільки це було можливо.

А в г у с т и н

Замовкни! Раніше небо змішається із землею, раніше зірки впадуть з неба у пекло і повстануть одна на одну, узгоджені природою стихії, ніж дозволить себе ошукати Істина, присутня тут суддею нашій суперечці.

Ф р а н ч е с к о

До чого ти хилиш?

А в г у с т и н

Часто викликаючи у тебе сльози, усвідомлення власного нещастя, однак, не змінювало твоїх намірів.

Ф р а н ч е с к о

Скільки разів я повторював: зробити більше було понад мої сили.

А в г у с т и н

Стільки ж разів я відповідав, що було тобі радше понад волю! Втім, не дивує мене, що ти блукаєш нині тими самими манівцями, якими сам я свого часу блукав, шукаючи шляху до нового життя. Я рвав на собі волосся; бив себе по лобі; заламував пальці; скорчившись і обхопивши коліна руками, сповнював небо невимовно гіркими зітханнями і поливав землю навколо себе рясними сльозами. Та, незважаючи на всі ті бідкання, я залишався тим, чим був, аж доки, нарешті, глибокі роздуми представили мені наочно всю тяжкість мого становища. І лише тоді, сповнений справжньої волі, змінивши знемогу на потугу, з дивовижною швидкістю я обернувся на іншого Августина, чию історію, гадаю, ти знаєш з моєї «Сповіді».