Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Не було потреби питати його ім’я: побожний вигляд, розумне чоло, суворий погляд, стриманий поступ і римське красномовство попри африканську одежу ясно виявляли в ньому преславного отця Августина [32] Блаженний Августин, або Святитель Августин, відомий також як Учитель Благодаті (Doctor Gratiae) — єпископ Гіпонський (древній Гіпон Царський — сучасна Анаба в Алжирі). . Зрештою, приязна зовнішність старця сповнена була такої неземної величі, що я однаково не посмів би його розпитувати. Хоча відмовчуватись я теж не мав наміру і добирав уже слова, з якими б звернутись до нього, і вже вони готові були злетіти з мого язика, коли вуста самої Істини вимовили любе моєму серцю ім’я. Обернувшись до нього і порушивши глибоку задуму, в якій він перебував, вона сказала:

— Серед тисяч наймиліший мені Августине, тобі відома відданість цього чоловіка, враженого давньою і небезпечною недугою, тим смертельнішою, що менше сам хворий усвідомлює тяжкість її. Тож треба подбати про життя, що вже заледве тримається в ньому; а хто впорається з милосердною справою ліпше за тебе? Він-бо завжди пристрасно любив твоє ім’я, а властивість всякої доктрини полягає в тому, що душа послідовника охочіше її сприймає від улюбленого наставника; і якщо за здобутим нині блаженством не забув ти нещасть, яких зазнав, доки замкнений був у темниці плоті, то бачиш, наскільки вони подібні до того, що терпить він нині. Тому, хоч яку розраду дарує мовчазне самозаглиблення, прошу тебе, успішний цілителю пристрастей, яких сам звідав, перерви свої роздуми і свій святий, завжди мені приємний голос застосуй для переконання і в такий спосіб спробуй зцілити тяжку його недугу.

На що він їй:

— Ти моя керівниця, моя порадниця, моя повелителька і наставниця! Навіщо мені наказуєш просторікувати там, де ти сама присутня?

Вона йому на це:

— Людська мова швидше досягає вух смертного, і він її приймає спокійніше. А що я особисто стежитиму за вашою розмовою, то сказане тобою ніби з моїх власних вуст походитиме.

— Скоряюсь, — мовив він, — зі щирої любові до недужого і шануючи твоє веління.

І тієї ж миті звернувши на мене співчутливий погляд і по-батьківськи обійнявши, він повів мене за Істиною, що передувала нам, у найзатишніший куточок, де ми всі втрьох влаштувались. Відтак Істина мовчки дослухалась, залишаючись єдиним суддею нашої бесіди, яка затягнулась на цілих три дні. І хоча говорилось чимало на осуд звичаїв нашої доби та гріхів, загальних для всіх смертних, — тобто закиди робились не так мені особисто, як марнотному родові людському, — у моїй пам’яті глибше закарбувалось те, що зачіпало мене особисто. А згодом, щоб щиросерда бесіда не стерлася з пам’яті, я відтворив її на письмі, і з того виникла дана книжка. Не примножити нею число своїх творів і тим зажити більшої слави прагнув я (вищу мету плекає мій розум), а знову й знову перечитуючи, відчувати ту саму насолоду, яку дарувала розмова.

Тож ти, книжечко моя, уникай людського тлуму і, вірна імені своєму, задовольняйся моїм товариством, бо назвав я тебе Таємницею, і таємницею ти є; і в години піднесених роздумів нишком нагадаєш мені все те, що ти запам’ятаєш з довіреного тобі під секретом. А щоб, за порадою Туллія, не «розбивати мову частими «я сказав» та «сказав він», а надати їй вигляду бесіди між «співрозмовниками», я розділив думки мого славного співрозмовника та свої не займенниками, а нашими іменами. У свого улюбленого Цицерона я й запозичив цей прийом, а той, своєю чергою, перебрав його у Платона. Отже, щоб не відволікатись більше, ось якими словами він перший заговорив до мене.

А в г у с т и н

Що скажеш, горопахо? Про що мрієш? На що чекаєш? на забуття прикрощів своїх? Чи забув, що ти смертним народився?

Ф р а н ч е с к о

Звісно ж, не забув — на кожну згадку про те душа моя жахається.

А в г у с т и н

Якби ж то ти справді так пам’ятав, як кажеш, і дбав про себе, то й мені менше було б клопоту, бо — чиста правда — немає дієвішого способу зневажити спокуси цього життя і зберегти душу в спокої серед численних мирських бур, ніж зосередити свідомість на власних прикрощах і роздумах про смерть — але не поверхових, а таких, що проникали б до мозку кісток. Я надто побоююся, що в цій справі, як уже спостерігав я у багатьох, ти сам себе дуриш.

Ф р а н ч е с к о

Яким чином? Я не дуже розумію твої слова.

А в г у с т и н

Бо з усіх ваших звичок, о смертні, жодна не викликає у мене такого здивування і такого жаху, як те, що ви навмисне потураєте своїм нещастям, вдаючи, ніби не бачите небезпеки, що тяжіє над вами, і женете від себе будь-яке нагадування про неї.