74. Цезар виводив свій рід від Енея, отже, й від самої Венери.
75—79. Державну, міську іпостась Венери тепер урівноважує Венера сільська.
80—88. Весняне пробудження тваринного світу (пор. 12—26), знову показане через «шлюбну» метафорику.
86—88. Поет воліє чути в тьохканні солов’я ( Філомели ) не традиційну жалібну тугу за вбитим Ітісом (див. ком. до Пентадія, «Прихід весни», 7—8), а весняну пісню любові.
89—93. Закінчується твір несподіваним і зворушливим ліричним пасажем — зітханням автора, з якого видно, що сам він стоїть осторонь радісного свята, що «його весна» ще не настала (мовби передчуття романтичної доби). Певною мірою, настроєво, цю кінцівку вже готує трагічний, хоч і прихований, мотив, пов'язаний зі співом Філомели.
92. Амікли — місто в Лаконії, жителі якого заборонили поширювати тривожні чутки про наближення ворогів (бо перед тим не раз були обмануті), і врешті втратили місто, захоплені зненацька.
Автор твору невідомий. Традиція найчастіше приписує його або Верґілієві, або Авсонію. Тому переважно входить як додаток до повних видань обох авторів.
Троянда, оспівана і в класичну добу, — символ розкішної, але короткочасної краси, перелітної і неповторної молодості. Автор твору робить цікаву спробу передати словом народження троянди; бачимо той процес, мов у сповільненому (чи прискореному?) кадрі: від зеленого ще пуп’янка — й до повного цвіту. Передостанній рядок твору дуже близько повторює П’єр Ронсар у кінцівці своїх «Сонетів до Єлени»: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» («Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя»).
Переклав також М. Зеров.
3. Аврора (у греків — Еос) — богиня ранкової зорі; щоранку виїжджала з-за обрію на колісниці і віщувала про наближення свого брата Геліоса (бога сонця), супроводжуючи його далі аж до заходу (пор. 45—46).
12. Пест — місто в Кампанії (Південна Італія), відоме ранніми сортами троянд.
18. « Венері одній служать — і ружа, й зоря » — Венера вселила в Аврору постійне любовне бажання, тому поет називає її служницею Венери; троянди — квіти, посвячені Венері.
21. «Владарка Пафосу » — Венера; Пафос — місто на Кіпрі, відоме культом Афродіти.
Стилізація ритмічної трудової пісні веслярів (так звана келевсма). Подібних стилізацій мало збереглося в античній поезії, але пор. напр, пісню женців в X ідилії Теокріта. Порівняймо також збережену в Плутарховому «Бенкеті семи мудреців» пісню млинарів, пов’язану з правителем Мітілени, що на о. Лесбос, Піттаком (VII—VI ст. до P. X.) (див. «Від перекладача»).
Текст у деяких місцях пошкоджений, тому перекладено за редакцією з кон’єктурами Беренса (Baehrens, vol. III, p. 167).
Переклав також М. Зеров.
2. «… моря…бог …» — Нептун (Посейдон).
7. « Морю всміхається …» — від усмішки моря, не раз зауважували античні, до спохмурніння — одна мить: «momento mare evertitur» — «в один момент море збурюється» (Сенека).
12. «… борозну залишаючи сиву …» — нетривку, на відміну від борозни, яку залишає плуг (див. прим, до Загадок Симфосія, с. 278).
14. Кавр — північно-західний вітер.
16. «… берег німим щоб не був …» — у відкритому морі берег уже не озивається, і людина залишається віч-на-віч із двома, чужими їй, стихіями — морем і небом. Найкраще про це — Верґілій: «Cael(um) undiqu(e) et undique pontus» («Звідусіль — тільки небо та море»). Виділена тут частина прислівника (undique — звідусюди) перегукується з іменником «undae» — «хвилі» (undis — хвилями, серед хвиль). Отож під текстом (чи за текстом) постає образ: бачимо неосяжність неба і моря — глибини й висоти ( лат . altus — високий, глибокий' , altum, глибина , означає також море ).
Ліей — епітет Вакха, переносно — вино.
У деяких рукописах вірш має назву «Про руїну Трої». Про підкорення Греції Римом — Горацій у своїх «Посланнях» (II, І, 156—157): «Греція, скорена воїном диким, — його ж підкорила: / В Лацій селянський мистецтва внесла…»
Владар снів — Гіпнос (див. прим. до загадок Симфосія, 40).
«… в небо душа одлетить » — тобто, словами Горація, «чимала, краща, частка» (multaque pars) людського єства.
Читать дальше