Луцій Анней Сенека - Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

1. « Свята богине Земле …» — пор. в І. Франка: «Земле моя, всеплодющая мати…» Ця молитовна тема снується і в наші дні (пор. твір Р. Дідули «Моління за рідну землю», Львів, 2006).

14. «… що з тебе — в тебе… знов іде …» — пор. біблейське: «Землею єси — і в землю обернешся» (кн. Буття, III, 19).

33. «… того дару зцілення …» — бог-цілитель, винахідник медицини — Аполлон; йому й підлегла була могутність трав (herbarum potentia), про що Овідій у «Метаморфозах» (1, 521—522).

Один з найвідоміших творів пізньої античності, ймовірно, IV ст. Автор невідомий, можливо, походив з північної Африки. Є також переклад М. Зерова.

Твір є стилізацією гімну на честь Венери з нагоди її квітневого свята. Писаний трохеїчним тетраметром. Повторюваний рефрен підкреслює поділ твору на змістові відтинки різної довжини.

1—11. Вступ, загальне славлення весни і Венери, передчуття свята.

4. «… на землю плодотворний рине дощ » — в Івана Франка («Жде спрагла земля плодотворної зливи…») — відлуння цих же міфологічних образів: Ефір (Етер), чоловік Землі, спадає на свою жону плодотворним дощем (див. далі, 59—61).

7. Діона — одне з імен Венери.

9—11. Венера (Афродіта) народилася з морської піни , що утворилась від крові оскопленого Неба-Урана (тому « пурпурових », 9 і « з крові створена », 23).

Понт — тут: море.

12—26. Весняне пробудження рослинного світу; особливу увагу поет зосереджує на розквітанні троянд — Венериних квітів; вживає при тому «шлюбну» метафорику.

14. Фавон (або фавоній) — теплий західний вітер, зефір; починав віяти з початком весни.

23. Кіпріда — Венера.

27—47. Приготування до свята: збираються німфи, роззброюється Амур, сходяться інші боги, і лише цнотливу Діану просять на час свята віддати правління Венері.

38. Делія — епітет Діани (бо народжена на острові Делос); Діана (у греків — Артеміда) — богиня рослинності, полювання (пор.: « Щоб той гай не оросився кров’ю звіра-хижака », 39), господарка лісу (пор.: « Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи », 37), діва і захисниця дівоцтва (пор. 41).

45. « Поетів світлий бог » — Аполлон.

48—57. Опис головних церемоній свята, що наближається: вшанування Венери, її суд. Гібла (49—53) і Енна (53) — сицилійські міста; те, що їх тут згадано, може означати, що місце описуваного святкування — Сицилія, однак ці сицилійські міста могли бути названі і чисто умовно: як символи квітучих земель (подібне значення має Гібла, напр., у Верґілія, Марціала).

50. Грації (у греків — Харити) — прекрасні богині, що втілюють добро, радість, красу і вічну юність, у міфології часто пов’язані з творчими силами природи, в римській літературі звичною є їх належність до оточення Венери.

54—55. Німфи — божества природи, її життєдайних сил, населяли води, гори, ліси, гаї тощо.

57. « Мати хлопця з крильцями » — Венера була матір’ю Амура.

58—67. Автор відходить від антропоморфного зображення Венери і, подібно до Лукреція, славить її як всепроникну творчу силу, завдяки якій відбувся перший «шлюб» (59—66) і перші народження (63—67).

59. Етер — тут: як небо, Уран; за грецьким міфом творення, мати-Земля , що першою виникла з Хаосу, народила уві сні Небо — Урана, а той, милуючись зі своїх висот сном матері, пролив на неї життєдайний дощ, від якого Земля ( годувальниця-жона , 61) породила трави, квіти, звірів тощо.

60. Рік — тут: як річний урожай.

68—74. Венера як офіційне римське божество.

69. Пенатів з Трої в Лацій переніс син Венери Еней.

70. Діва з Лаврента — Лавінія, донька Латина, яку батько віддав за Енея.

71. « Дала й Марсові чисту, з храму, дівчину » — весталку Рею Сільвію, що народила від Марса Ромула і Рема.

73. Рамни — одна з триб, на які в давнину ділились римляни; тут: власне давні римляни. Квіритами первинно (і так є тут) називали сабінян (від назви їх столичного міста — Кури). Згодом так урочисто називали себе римляни.