Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

– А може, й сидять, – каже запорожець, – бо чорт мене обував.

Знов пішов гайдука садить, так за відьом і держиться; насилу вже чорт вивів його з корчми. Сказано, запорозька натура, і байдуже йому: з ким би не гулять, аби гулять!.. Повів чорт запорожця додому; насилу диба неборак; дуже-таки втомився, обома руками держиться за хвіст, аж стогне сердешний чорт. Як дійшов старий до своєї господи, попрощався з чортом та й став стукать у двері. Відчинила бабуся, світить, а запорожець до неї, ну її обнімать та до серця тулить, а баба від його трохи каганця не впустила.

– Бог з вами, добродію! – каже. – Що се ви робите, чи ви не здуріли?

Насилу його утихомирила і положила спати. На другий день прокинувся запорожець, дивиться – бабуся стоїть біля його ліжка.

– А що, – спитав запорожець, – чи вже благовістили до церкви?

– Де вам благовістили! – каже баба. – Добрі люди вже й пообідали; я вже думала, чи не заснули ви на віки вічні!

Як схопиться запорожець, як крикне:

– Ну, не бісового ж тобі сина й чорти! Чого гаспиди наробили: на Різдво не довелось мені в церкві бути й Богу помолиться. Ні, – каже, – сього не можна… Як таку волю їм дать, то вони всіх людей з пантелику зіб’ють; мабуть, не я один опізнивсь до церкви!..

Одягся і пішов до попа, розказав йому все, як було, зібрали мирян, порадились та й рішили: спалить диявольську корчму. Так хоч і спалили, а все ж таки щороку, перед Різдвом, товчуться і бенкетують тутечки чорти й відьми. Як бачите, ніхто й цегли не бере на груби, бояться. Так ся анахтемська руїна, мабуть, буде стоять аж до кінця світу!..

– Добре, – додав парубок, – що тоді були на світі такі люди, як оцей запорожець, що розказую: було й кому довідаться, що шинкують чорти, а теперечки кожному байдуже.

Київський белетрист, з кінця 1890-х рр. і до революції регулярно публікував містичні та пригодницькі оповідання в газеті «Киевлянин». Захоплювався спіритизмом. Писав російською, але всі його твори тісно пов’язані з українськими легендами та повір’ями.

Оповідання подається в перекладі упорядника за газетою «Киевлянин», 1900 (№ 289, 290), 1908 (№ 356).

Діло це давнє і доволі голосне. Вперше я почув про нього в другій половині 60-х років у містечку Вовчанську на Харківщині. Містечко те було задрипане, забите і сполучалося лише з одним Харковом, а далі й дороги жодної не було, просто кінець світу, але в його повіті проживало чимало заможних дідичів.

Місце нашої історії село Липці Харківського повіту, що за 28 верст від Харкова дорогою до Білгорода. Не раз я чував від очевидців оповіді про надприродні події в Липцях, свідками яких була понад тисяча люду і якби не достовірні люди передавали, думав би, що байка. З віком деталі тих оповідок випарувалися з памяті, але так сталося, що зустрівся з полковником, з яким учився в школі.

Ото я його й запросив до себе на гостину саме на Різдво 1892 року. Побесідували ми з ним аж за північ, згадавши юнацькі роки. Розповідаючи деталі своїх перших кроків на офіцерській службі, він згадав, що стоянка його ескадрону була в Липцях.

– Там, де відбулася надприродна подія? – запитав я.

– Це ти про ту чортівню?

– Отже, й ти чув.

– Яке там чув! Я й очевидцем був, власними очима бачив і навіть був одним з учасників охоронної варти.

– Будь ласка, розкажи, бо я чував про це давно і вже мало що пригадую

Полковник за своїм звичаєм закурив папіросу, підкрутив свої ріденькі вусики і став оповідати:

– На околиці села стояв кам’яний, критий соломою, дім на 6–7 кімнат; винаймав його начальник майор Жандак. Був це чолов’яга дебелий, похилого віку, сивий, але ще доволі жвавий, енергійний. Він був одружений, визначався діловитістю, гостинністю і хоробрістю. Прожив він у тому будинку довго й мирно, без жодних пригод, але от у 1862 році в будинку стало відбуватися щось дивовижне. То невідомий стукіт лунає, то галас, а далі – і ще гірше: ото готується обід, а горщик з борщем вискочить із печі, гугупне на підлогу і – на друзки. Пательня з печенею вилізе, підніметься в повітря, помандрує уздовж стін і хрусь! Що за оказія! Підібрали черепки, витерли підлогу, поставили в піч другий горщик – знову те саме! Зостався майор із сім’єю без обіду, перекусили там чогось насухо і чекають, що ж то далі буде.

Завтра нічого, спокійно, а за кілька днів та сама історія. Покликав майор священика молебень відслужити, окропили дім, та й це не помогло. І стукіт, і галас, і в печі ніщо не всидить, вилізає. Геть біда. Так воно й тривало з перервами: то бешкетує нечистий, то затихне. Здавалося, що вже простіше – кинути зачарований дім і переселитися в другий, але майор був не з полохливих та з характером.