Array Антология - Чорт зна що. У кігтях Хапуна

© Ю. П. Винничук, упорядкування, передмова, 2019

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

Антологія української літератури, присвячена темі чорта, творилася багато років. А почалося усе з укладання збірника української фантастики першої половини ХІХ ст., який видрукувало видавництво «Молодь» у 1989 р. під назвою «Огненний змій». Визбируючи по старих часописах маловідомі твори, я побачив, що насправді подібних антологій може бути більше. І тоді вирішив згрупувати їх тематично. Досі ці антології існували винятково у моїх записах і в моїй пам’яті. Несприятлива ситуація для видавничої справи в Україні не дозволяла їх видати раніше. Щойно зараз цей проект зрушився з місця. Наступні томи будуть присвячені відьмам і чорнокнижникам, русалкам і мавкам, вовкулакам та упирям, пеклу, янголам і раю, снам та маревам. І все це будуть твори лише українських письменників.

Українська фантастична література достатньо багата й цікава, а вишукування досі не відомих творів давно забутих письменників схоже на пірнання за скарбами. Одним із найпопулярніших демонологічних персонажів у світовій літературі став той, від кого власне й веде свій родовід уся нечиста сила, – чорт. Хоча у середні віки він частенько ввижався святим отцям, але вже епоха европейського Просвітництва підірвала віру в існування диявола. Освічені люди перестали вірити в гидку істоту з хвостом, рогами і копитами. Та досить було дияволу надійно щезнути з народної свідомості, як ним відразу зацікавилися митці та філософи. У добу романтизму чорт і загалом нечиста сила стали улюбленими персонажами світової літератури. Байрон, Ґьоте, Шиллер, Шаміссо, Ґотьє, Лермонтов, Гофман, Бальзак розгортають цілу галерею «демонів» або ж «демонічних» людей і настроїв, причому ці «демони» відзначаються неабияким інтелектом, вони дотепні, освічені, сповнені пристрастей, одним словом, привабливі, ба навіть можуть викликати співчуття.

Від зарубіжних письменників не відставали і вітчизняні. Персонажі української мітольогії або ті, кого в народі називають нечистою силою, давно вже надійно прижилися в нашій літературі, ставши подекуди не тільки епізодичними героями, а й головними. Та найцікавіше, що під впливом письменницької фантазії вони усе більше набирали рис людських, привабливих, викликаючи в читача замість страху симпатію або сміх. Згадаймо такі класичні твори, як оповідання Миколи Гоголя та Григорія Квітки-Основ’яненка, драматичні поеми «Лісова пісня» Лесі Українки та «Ніч на полонині» Олександра Олеся або повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Родовід українського літературного чорта починається з «Повісті врем’яних літ», із житій святих, з апокрифів про створення світу. У ті часи чорта ще сприймали цілком поважно, його боялись, шукали від нього захисту і в щоденному побуті вбачали сліди його підступної діяльності. Але починаючи з XVI ст. український диявол набирає ґротескної форми, численні народні оповідки дають безліч свідчень про те, що диявол поступається людині. Оповідей про грізного чорта, який чигає на людину, стає усе менше і менше. Судячи із окремих переказів, існувало переконання, що диявола завиграшки можна перехитрувати спритністю чи києм легше, аніж молитвою.

Львівський письменник XVIII ст. Йозеф Максиміліан Оссолінський писав: «Колись няньки і пестунки страшили дітей чортом. Нині чорти слугують ляльками, якими старі бавляться; нині вже не няньки і пестунки про них плетуть, а священики пишуть».

У вступній статті до збірки «Казки» Н. Кобринська витлумачила традиційний український образ чорта: «Ще більшу славу у всесвітній літературі має чорт. Він виступає не лиш алегорично символом абстракційних ідей, розв’язує філософічні проблеми і суспільні напрями, але часто пропагує морально-дидактичні цілі. Відповідно до тих задач прибирає він і відповідні ціхи характеру.

Наш народний чорт не відзначається такими високими аспіраціями. Він зичить гроші, краде, носить горівку. Сидить у пустих хатах, болоті, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакості, але лиш тогди, як його розсердять. Задержує, однак, загальну і вельми поважну рису: жадобу панування над чоловіком і вельми оригінальну черту, приписувану його демонічній власті, як: сила людського таланту».

У творах українських письменників чорт практично уже нічим не відрізняється від людини: він і закохується, і страждає, і гуляє, і байдикує, і навіть допомагає людям. В окремих творах викликає читацьке співчуття і симпатію. Чорт став більше блазнем, ніж пострахом.