Array Антология - Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Незважаючи на те, чи вірить хто-небудь у чорта, чи ні, незримо він присутній завжди і всюди, особливо у прокльонах та приказках: «от чорт!», «що за чортівня?», «чорти б тебе дерли!», «чорт-ма», «чорт зна що (хто, де, куди, як)», «до чорта і трохи» і т. д. Щоправда, до згадування лихого народ завше ставився з осторогою і осудженням. Особливо це стосувалося вечірнього і нічного часу, коли, називаючи чорта, мовби його викликаєш. Саме тому народ витворив чимало евфемізмів, які заміняли слово «чорт»: лихий; той, що в скалі сидить; той, що греблі рве; нечистий; куций; рогатий; не при хаті згаданий і т. д.

Герой оповідання «Хвора душа» Олександра Кониського (1936–1900) без чорта і дня прожити не міг. «Перша вада у мого чоловіка була та, – нарікала жінка, – що він вельми любив чортів згадувати: і встаючи, й лягаючи, з чортом, було, не розминеться, і за обідом, і за вечерею без чорта не обійдеться; повсякчас черкає, на що вже й гірше: хліб святий почне, було, різати – і тут чорта згадає: «Яка оце чортяка ніж витупила», або: «Чортів ніж хліба не бере…» Страх і згадати, як мене вражає, було, отаке черкання! Ну, нащо йому здалися оті чорти? Яка йому з них користь? Чи вже ж він не тямить, що за чорта добра не буде довіку.

Отак, було, міркую собі, та й ну його благати: «Антоне! Чоловіче мій любий! Голубе мій сизоперий! Покинь ти чортів! Не займай ти їх, бог з ними!.. Призначено їм від Бога по болотах в купинах та в очеретах кублитися – нехай же вони там собі й живуть і здихають: не наводь ти їх у хату; в нас же в хаті образи на покуті, хрест святий на сволоці, а ти чортів сюди пхаєш. Чи до ладу ж воно? Подумай, розкинь головою! Вона ж у тебе не повстяна і не цвяшком бита…»

Він оце і схаменеться: тихцем любенько погомонить собі в уса та буцім і послухається мене. Іншим разом цілий день не згадає дідька; а по вечері, аби взявся за люльку, так і не втерпить, щоб не черконути – коли не сакви з тютюном чорт сховав, так вже ж ніхто, як чорт, чубук так засмоктав, що й протикачка не бере. Або оце, було, собака на кого гавкне – і тут без чорта не можна: «Який там чорт ходить»; «На якого лисого диявола вона бреше».

– Отаку нестатечну людину наділив мені Бог за чоловіка! Одначе ж тридцять і одно літечко я за ним прожила і добра нажила, а все-таки до черкання до отого не призвичаїлася. І що воно за знак? Що воно за причина, що так йому чорти муляли? Неначе на самому кінчику язика чортяка раз у раз у нього так і сидить, було; аби роззявив рота, він і вилетить; один вилетить, а другий зараз натомість сяде…

І вже чого тільки я не робила, чого і проти тих гаспидів не чинила! І язик йому хрестила, і свяченою вербою обводила, і маковіївською водою піднебіння обмивала – не помогло!.. А молилася скільки!.. Що свічок тих попоставила! І отець Лука молебні служив, і язик йому мирував, і смирну з-під плащаниці за зуби йому клав! Овва!.. Нічого не брало! Билася я, побивалася, та й «годі» сказала. Дала йому волю: нехай черкає! І не начеркався він до самої домовини. А я, було, чую, та вже німую: не поможу, кажу собі на думці, так нехай мої скорботи сидять у затишку, у мене в душі, щоб люди їх не чули, не бачили».

Зовсім умиротвореними і нешкідливими виглядають чорти у вірші Богдана-Ігоря Антонича (1909–1937) «Чортівський бридж»:

Компонуючи цю антологію, я намагався якнайповніше представити чортівську тематику в нашій літературі від давнини до сучасності, а тому, можливо, не все з уміщеного тут викличе захват сучасного читача. Зважаючи на те, що давні наші письменники рідко зазнавали втручання редактора, у випадку, якщо це не стосувалося класиків, я дозволяв собі ці тексти редагувати, водночас зберігаючи мовно-стилістичні особливості першодруків. Твори розташовані у хронологічному порядку в межах кожного тематичного розділу. Авторів представляють біографічні довідки, вичерпність яких залежить від того, наскільки цей автор відомий ширшому колові читачів. Оскільки імена окремих авторів повторюються, то при публікації наступного твору довідка відсутня і шукати її слід у попередніх розділах.