Array Антология - Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Головна задача чорта – се спокушувати людей до гріха. Він на віки стратив надію вернутись у небо, а ставить супроти неба свою власну державу, котру хоче зробити якнайчисленнішою. А годі сказати, що йому се не поводиться. Аж дивно, що він мав стільки сили відтягати так багато відкуплених людей від призначеного їм неба.

Щоби чорт опанував душу чоловіка, мусить сей згрішити. А вже ж чорт не забуває ніколи довести його до гріха. Він спокушає його. На спокусу міг бути кождий виставлений, бо й сам Христос опинився, було, в такій ситуації. Спокуса – се чортівська штука, де він вкладає цілого свойого духа і цілу свою зручність. Способів, якими чорт добувався до чоловіка, є така величезна сила, що їх годі описувати; словом, у нього ніякий спосіб не є неможливий. Побожний християнин уважав себе завсігди окруженим тьмою чортів, що чекають кождої, хоч би й найдрібнішої обставини, аби довести його до гріха. А вже ж найтяжчою спокусою була ся, що відносилась до полової сторони чоловіка. На тому полі найбільше жниво збирав чорт…

У християнстві тіло стало прокляте, а з тим і любов найменована гріхом. Целібат став ідеалом християнина… Не диво про те, що аскети найліпшу часть своїх сил вкладали на поборення тілесних інстинктів. Вони втікали в пустині, замикалась по монастирях, щоби не видіти тіни жіночої. Але кров і фантазія робили своє; клясичний на се примір святого Єроніма. Але як же ж міг він втекти від натуральної спокуси, коли чорт в подобі гарної дівчини усюди його найшов? Не будемо описувати тих безконечних способів і подій, де о се ходило межи аскетом а чортом, лишень подамо один виїмок. Жив на пустині в щасливім ціломудрію монах. Йому здавалось, що він своєю витривалістю основно поборов усяку спокусу тілесну і доступив великої заслуги… Одного вечора являєсь в його келії гарна жінка (а се був перемінений чорт); змучена, змокла, кидаєсь йому в ноги, благає не викидати її, бо в дорозі пустинній буря заскочила її, вона боїться диких звірів і т. д. Він зм’як, розпитує. Вона оповідає йому несотворенні річи і чим раз приємніша робиться монахови. Від сліз до балаканки, далі до сміху, жарту і… Христовий воїн поборений. Доступивши ціли, жінка, не укриваючи, хто вона, щезає. Монах відтак покинув думку спасати себе і вернув між людей та й, річ натуральна, став здобичею пекла.

Ми вже сказали, що для спокуси чорт брав на себе подобу й ангелів, Христа, Матері Божої, святих, і, що дивно, в сей спосіб дуже рідко зумів довершити діла. Спокуси тривали інколи дуже довго, місяцями, літами; чорт зуживав багато енергії, доки не дійшов свого. Раз в подобі малої дитини зайшов у монастир, там виріс, постригся, став ігуменом і аж тоді почав жниво (дивись на цю тему твір М. Андрелли. – Ю. В .).

Ревний слуга Христовий не міг отже вірити нікому і нічому… Чи далеко тут до божевілля?

Ще щастя було, як штука чортівська ставала супроти свобідної волі чоловіка, бо сеї таки ніхто не зуміє прямо зламати. Але горе чоловікови, коли його опанував чорт. А такі випадки були колись часті. Для лічення біснуватих були осібні чини священицькі. Чоловік біснуватий не мав ані крихітки своєї волі, і як попи не подали йому помочи, то мусів марно пропадати. Певно, серед такої атмосфери духової легко було збожеволіти чи там збіснуватіти! Таких людей не лічать екзорцисти, лишень лікарі, хоча єзуїт Джованні Перроне в творі «Praelectiones theologicae» списував докладно знаки, по яких пізнати можна біснуватих.

Наведемо примір, як чорт міг заволодіти цілковито душею людською. Був молодець з Лорето, що жив дуже побожно, вкінці одначе залюбився в одній жінці і згрішив з нею. Нагло захворів, плакав за гріхи, сповідався щиро, так що спасіння його було майже певне. Нараз бачить він перед собою свою любу (а се був перекинений чорт), що каже до нього: «Ти хочеш мене покидати, мій коханий?» Молодець забувається і викликує: «Я тебе ніколи не покину, моя люба!» В тій хвилі умирає і, розумієсь, опиняється у пеклі. Представмо собі, яке се мусіло бути життя людей, що не від часу до часу, але постійно були виставлені на чортячі спокуси. От що один із таких мучеників приписує чортам: сі діти пекла прозивали його дурною лисою палкою, надували йому живіт, обтяжували руки, що навіть перехреститись не міг, напускали на нього сон у церкві і хропіли за нього, говорили його голосом, приводили до кашлю, ховалися в ліжко з ним, кусали як блохи, відбирали йому апетит… Що більше, шелест одіжи – се також справа дідьча, біль зубів, блуди в читанні, сумні гадки. Раз аскет держав в пальцях соломку, аж ось пригадав собі, що се певно чорт в тій формі, і кидає солому геть від себе…