Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

– Здоров, хлопчику, що робиш? Раків ловиш?

– Раків, – пробубнів хлопчик, не дивлячись на мене й полохливо посуваючись ближче до води.

– А раків багато?

– Багато!

– Залиште його, – шепнув Трохим, – залиште, від нього толку не доб’єтеся.

– Що це за хлопчик?

– Хворий, з села. Йдемо, он сонце вже скоро сховається за ліс!

У кінці греблі вузькою стежиною перейшла нам дорогу стара, закутана білою хусткою. Зігнувши суху спину, стара тягнула велику коробку.

– Ну, – з відчаєм мовив Трохим, спльовуючи убік, – пропало діло. Клюїха перейшла дорогу, хоч додому вертайся!

– Хочеться вірити тобі в такі дурниці?

– Добре дурниці! Не знаєте ви Клюїхи! Думаєте, звідки вона йде? Верст за сорок була у своєї дочки, такої ж відьми, як вона. Сто років бабі, а може й більше, а ходить так, що й парубок не дожене.

– Чому ж ти її називаєш відьмою?

– А тому, що вона з бісом кумається. На кого не подивиться своїм оком, того і зурочить. а дорогу перейде – неодмінно що-небудь станеться, або віз зламається, або яка згуба буде, або худобина раптом здуріє. Раз я вистрілив у здорового козла, а попав у старий сосновий пень, увесь заряд всадив, жодна картечина мимо не пролетіла.

– Отже, то Клюїха винна в нашій невдачі?

– А то ж хто? Та ви знаєте, які вона штуки робить? Минулого року, розповідав кривий коваль з Бабинець, вийшов він до схід сонця, дивиться – на лузі за його кузнею така роса лежить, мовби дощ пройшов. А вона, відьма, ходить і збирає цю росу в дійницю. Ану, думає коваль, зроблю і я так, що з того вийде. Вернувся до себе, узяв якусь посудину, набрав роси і поставив у коморі. Зазирнув туди пізніше, а вона повна молока, вже через край тече. Звісно, не захотів він пити таку гидоту і вилив диявольське молоко у бур’ян, а посудину розбив. Три ночі, казав, після цього його щось душило. Тільки ляже спати, вже тягнеться нечистий і налягає мов ціла копиця на груди.

Звечоріло, й ми вирішили залягти на пагорбі та чекати на здобич. Було так тепло, що ми вирішили навіть не розпалювати багаття.

– Скажи мені, Трохиме, – сказав я, зручно простягнувшись на траві. – Що це за хлопчик?

– Нещасний хворий, а краще сказати – зіпсований хлопчик. Його проклята скрипка перевела.

І балакучий Трохим розповів мені наступну історію.

Років двадцять тому жили собі в селі Шибки два брати, один – справжній хазяїн, працелюбний і заможний, другий гульвіса, відчайдушний п’яниця і чудовий музика. Жодне весілля не обходилося без його скрипки. Прозивали цього музики Криволапом, бо йому одної темної ночі лісовий диявол відкрутив у болоті ногу. А діло було так. Йшов собі Криволап з весілля, випивши не надто багато, а з ним і його товариш, одноокий Омелько, майстер грати на бубні. Робив він завжди бубни з собачих шкур. Йдуть музики темним лісом і грають собі так, що верст на шість довкола чутно. Криволап виробляє на своїй скрипці дивовижні коліна, а Омелько смалить у бубон – то громом загримить, то пустить такий дріб, наче у нього в руках не один бубон, а цілих двадцять. Догралися музики до того, що вилізла з непролазної гущавини до них диявольська сила. Звичайно, не показалася вона людям у своєму справжньому вигляді, а перекинулася на поважного пана. Одне слово, їде назустріч Криволапу і Омелькові панський тарантас, запряжений четвіркою прекрасних коней, чорних, як ніч.

– Здорові були, пани музики!

– Здорові були! – відповідають вони. Народ, сказано, під хмелем, їм і море по коліна.

– Ото, братчики, добре, що я вас зустрів, сідайте до мене в тарантас, мені якраз добрих музиків треба.

– А куди їхати?

– Тут, поблизу, пограйте години дві, отримайте по десять рублів та ще вгощання і горілки, скільки душа забажає.

Сіли музики і покотили так, що дух забило. Бачать, дійсно, стоїть чудовий будинок і горить вогнями. Слуги бігають, народу не злічити. Панночки в шовкових сукнях, наче квіти на городі, одна другої красивіша. Посадили музиків за столом, навалили їм цілу купу смаженого м’яса, горілки хоч залийся. Закусили вони і стали грати. Почалися такі танці, яких наші молодці зроду не бачили. Стрибають пани, мов дикі козли, піднімають ноги до самої стелі, скачуть вище себе. Такий содом підняли, не приведи Господи! А Омелько хоч і одноокий, але побачив у одного пана, який скакав вище за всіх, собачий хвіст під сурдутом.

Зойкнуло в Омелька серце, коли, гарненько протерши око, він переконався, що не помилився. Діло, отже, було нечисте. Подивився Омелько на Криволапа, а той, мовби й нічого не сталося, закрутив свої вуса мало не за вухо і так ріже по струнах, що не можна устежити за смичком.