Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

– Хто вас таким дурницям учить?

Оживив учитель Опанасика, заспокоїли його, як могли. А він плаче, не перестає. Став тут учитель шпетити Лавра, що він вірить забобонам. А тим часом з хлопчика може вийти неабиякий музика. Аж заплакав Лавро, нарікаючи, що не в добру годину залишив у коморі братову скрипку.

Тим часом хлопчик трохи заспокоївся, поки учитель умовляв Лавра, потихеньку вийшов з хати і побіг туди, де батько розкидав шматки його скрипки. Вечір був ясний, місяць добре світив. Шукає – ніде навіть малого шматочка не видно. Коли дивиться, а назустріч йому з-за левади йде священик, ласкавий і добрий такий, що хлопчик не злякався його зовсім.

– Чого ти, – питає він, – шукаєш?

– Тато мій скрипку розбив! – і ну плакати.

А то ж відомо вже, що це за пан був, либонь, той самий, що запрошував брата Лавра грати на сухе болото. Він засміявся і показує Опанасику його скрипку цілісіньку.

– Не плач, ось вона, сховай її гарненько, щоб тато не бачив, та грай, скільки собі хочеш.

Дитина, сказано, не в силах все розуміти, побачила, що його скрипка не розбилася, зраділа, втекла до клуні і сховала в сіні.

Відтак уже Лавро змирився з тим, що синок вчиться грати. Але на лихо йому жінка померла, за якийсь час взяв молоду вдову, а та стала знущатися над Опанасиком. Народила Лаврові ще двох синів, а Опанасика била і ганяла. Учитель хотів було забрати талановитого хлопчика до міста, Лавро й погодився, та незабаром привалила його колода, й помер. Після смерті Лавра для Опанасика настали вже чорні дні. Насамперед мачуха не відпустила його разом з учителем в місто. Тоді він утік, але вона його догнала й завернула. А потім скрипку забрала і проміняла її у проїжджого жида на різні господарські речі. Відтоді перестав Опанасик розмовляти і зайшло на нього якесь затьмарення. Стане, бувало, і дивиться в той бік, куди поїхав учитель. Била його мачуха без милосердя рогачами, батогом, лопатою, що в руки попало, тим і святила його.

Головне, запевняють люди, став йому з’являтися злий дух, певно, той самий, що був опікуном проклятої скрипки. Ніхто його окрім Опанасика не міг бачити. Але не раз чули, що хлопчик з кимось розмовляє, бурмоче іноді цілу годину, притулившись обличчям до старої груші, доти розмовляє, поки мачуха не вискочить з хати і не шарпне гарненько за волосся. Тоді замовкне на цілий тиждень і не можна почути від нього жодного слова. А то, бува, візьме якусь дощинку, сяде й водить по ній прутиком, ніби на скрипці грає.

– Отака біда з дитиною приключилася, – закінчив Трохим свою оповідь.

А тим часом і ранок настав, а ми нічого так і не вполювали. Закляла, видно, нас відьма.

Коли ж верталися назад, то побачили, що на краю греблі сидів, скорчившись, Опанасик. Він погойдував своєю побитою головою і грав на дощечці, грав, рухаючи уявним смичком, як справжній скрипаль. Часами відкривав, жмурячись від веселого сонця, бліді очі і, усміхаючись блаженною усмішкою, мовби вслухувався в невловимо-прекрасну гармонію золотого ранку.

Ми тихенько обійшли боком жертву проклятої скрипки, не бажаючи лякати Опанасика в таку спокійну хвилину.

Справжнє прізвище – Степан Панасенко. Народився 8.І.1878 р. в м. Ічня на Чернігівщині в сільській родині. Вчителював, сидів у тюрмі. З 1910 р. жив у Києві, працював у редакції «Ради». Після війни знову вчителював. Помер письменник у злигоднях 11.VІІІ.1932 р. у київській лікарні.

Автор повістей, оповідань, казок та драм.

Молоденький чортик, що його випустили святами пожирувати, з радощів брякнувся прямо в кучугуру снігу, зарився в його головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало світу; потім схопився й став гасати по полю. Перескакуючи через бескеття й спотикаючись по снігу, він то з вереском летів по полю наввипередки з вітром, то, розставивши лапки, нісся йому назустріч, і коли старий дідуга-вітер хапав його в обійми, підіймав угору мало не до хмар і, надувши свою полотняну сорочку, одним духом мчав його десятки гонів понад степом, чортик в’юном вертівся в його руках, верещав і заходився від реготу.

Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, він навшпиньках подався до шляху, де їхали сани, догнав їх і вчепився на задок.

У санях сиділи дві закутані, запорошені снігом постаті.

Чортик боком схилив до їх ухо й слухає.

Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.