Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

– Послухай… як там тебе… Мавра Онуфріївна, чи що?.. Диви, як народу повалило на вулиці. Чи це не ярмарок, часом?

– В Києві кожен день ярмарок: уже такий, хлопче, город удався! – відказала відьма. І полетіла ще швидше.

– Ну, а це що за диво витанцьовує?

– А то танцюють баби нехрещені, виходять кожного ранку на світанні з розпущеним волоссям на високі могили й зустрічають сонце. Треба поспішати, мусимо півнів обігнати!

– А то ж як?

– А так, що перші півні вже давно проспівали. А до третіх треба все скінчити.

– А оце там що за срібні стрічки, наче змії по лугах в’ються?

– То, козаче, ріки Дінець і Торець з молодшими братами своїми. То ріки, на яких живуть щастя й заможність, на яких ніколи не було нудьги і де ніхто не знав, що таке брак вареників та горілки!

Не встигла вона договорити, як уже земля, болота, городи й Ізюмський ліс помчали їм назустріч.

– Тихше! Тихше! – кричав Явтух, каменем падаючи на криву березу, що росла біля самої мірошникової хати.

– Нічого, хлопче, сиди лишень тихо! – відповіла відьма і, мов пір’їна, опустилася на землю біля порога хати. – Тепер злізай з мене і відчини двері. Твоя дівчина їх перехрестила, і я туди не ввійду!

Явтух зіскочив на землю і взявся за клямку, але відьма його спинила:

– Стривай! Чортяка тепер спить, нализавшись, як москаль серед ярмарку. То ти його не буди, а йди просто в комору і виведи звідти свою дівчину. А з клишоногим я вже сама собі раду дам.

Явтух обережно наблизився до комори, але відчинити двері не наважився – адже там спала його суджена, міг її сполохати. Він припав губами до шпарини і тихенько покликав:

– Найдо! Найдусю! Вставай!

– Хто там? – спитав ледь чутний голос.

– Я, Явтух… твій Явтух, моя кралечко!

– А коли ти Явтух, то перехрестись так, аби я побачила.

Явтух перехрестився і двері тихо скрипнули. Молодята кинулися одне одному в обійми.

– Який же ти чудний, Явтусю, в цій одежі!

– Нічого, моя зіронько, підемо звідси. Потім тобі все розповім.

Тільки тепер, виводячи дівчину з хати, побачив Явтух, яке потворисько лежало на столі, звісивши рогату голову. Щойно вийшли на ґанок, як відьма у ту ж мить стрибнула до хати і звідти враз залунали крики, сварня, вереск, галас, а ще за пару хвилин задихана відьма виволокла за чуба удаваного козака…

– Ось я тобі, стерво! – вищала вона, тріпаючи чорта за волосся, як то бува, коли льон тріпають. – Ось я тобі! Тепер не скажеш, що не пиячиш та за дівками не вганяєш!

– Та що ви?! Та помилуйте! – кричав жалібно сатана, набравши знову свого природного вигляду.

– А ось тобі! На! На! За дівками?!

Град кулаків сипався на сатану, і не знати, що б далі було, якби не прокричали півні й відьма, ухопивши своє горе за хвіст, не злетіла в повітря й не зникла в тумані…

– Ось тобі й на, – усміхнувся Явтух, пригортаючи Найду. – Так йому й треба, вражому синові! Чи ти ба, як обоє чкурнули! Чисто тобі, мов жиди з краденим индиком!.. Ох і нічка! Хай їй грець!

– Еге, – згодилась Найда.

– Але де ж ти був увесь час?

– В Криму був!

– Як у Криму? В самім кримськім царстві?

– У кримськім царстві.

– Любить брехати хлопець! А несамохіть таки повіриш, що він з Криму вернувся, – проказав за їхніми плечима басуватий голос. – Несамохіть повіриш після всього, що зараз бачив.

Молодята озирнулися – на возі сидів старий мірошник і, задерши голову, дивився в небо.

– Зникли, бісові діти! – похитав він головою, втративши в небі й слід по непроханих гостях.

– Ох, я вам історію розповім, Семене Потаповичу! – сказав Явтух, низько вклоняючись. – Таку історію, що ви за своє життя не чули! Тільки віддайте за мене Найду!

Сказавши, завмер, чекаючи відповіді. Найда стояла збоку, опустивши соромливо очі. Мірошник скинув з воза кілька порожніх мішків, зліз на землю, перекинув коневі на спину віжки і, взявшись під боки, замислився…

– Ну, хіба тільки тому, – сказав нарешті, – що я щасливо продав муку в Чугуєві! Хай буде по-вашому! Тільки вже ти, братчику, не відкрутишся і розкажеш усе, як було!

Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернігівщині в старовинній козацькій родині. У 1821–1823 рр. вчився в Харківському шляхетному пансіоні, пізніше близько тридцяти років служив у війську. Вийшовши у відставку, в 1868 р. поселився на хуторі Тришині коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався літературною працею, малюванням, музикою, різьбленням, садівництвом. За проєкт пам’ятника Несторові-літописцю здобув звання художника-академіка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своєму хуторі, де й похований.