Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

Найда, залишившись сам на сам з чортом, довго не могла отямитися: удаваний Явтух сидів перед нею за столом і жадібно їв її очима. Нарешті він ворухнувся, поправив вус, кахикнув і простяг до неї руки:

– Крале моя, сядь біля мене! Та обніми мене, поцілуй!

Найда скочила з лави:

– Згинь, пропади, клятий! – і відбігла в протилежний кут.

Чорт засміявся і наблизився до неї. Довго вони танцювали довкола столу. Найда спритно випорскувала і відбивалася від чорта, хоч йому і вдалося схопити її за разок намиста й порвати його. Коралі розсипались по столу і лавках, чорт на мить відволікся. Дівчина, скориставшись цим, вискочила в комору, затріснула за собою двері і почала хреститись. Сатана пробував висадити двері, але сила хреста його спинила. «Ну, це, видно, дівка одної породи з тим пройдою», – вирішив біс і, махнувши рукою, одійшов від комори.

Найда нахилилася до шпарини і побачила дивні речі. Сатана скинув свитку, сів за стіл і, присунувши до себе миску вареників, почав уплітати, аж за вухами лящало. Далі дістав із печі горщик узвару, налив собі горілки, випив, закусив і почав розглядатися, де б то зручніше лягти спати. Мостився він довго і безнадійно: ліг на лаву – вузько, ліг на підлогу – холодно, ліг на піч – жарко… Тоді чортяка влігся на стіл, на якому місили тісто, просто в муку. Щоправда, й тут він вовтузився чимало часу, доки нарешті голосно не захропів.

Найда почекала ще трохи, тоді намацала в пітьмі свою плахту, постелила її на скрині й лягла, перед тим помолившись довго і не поспішно, та перехрестивши всі кутки, вікна і двері. І довго ще уві сні ввижалася їй страшна голова і п’яний сатана на столі.

Ні живий ні мертвий сидів Явтух на тополі і стежив за жінками, що скидали з себе прикраси, золоті шапочки, а далі почали розплітати й коси. «Боже мій, що ж воно буде!» – забідкався він.

Араб покинув жінок і подався назад у палати, позіхаючи на всю пельку. Жінки розпустили пояси, легенькі шаровари опали й білі круглі тіла зблиснули в світлі місяця.

– Господи, що ж це я роблю! Чого я втелющився у тих жінок? Адже вони зовсім і не знають, що я тут…

Жінки уже плюскалися в воді, коли Явтух спустився з дерева і, підкравшись до бережка, підібрав якесь із покривал і закутався.

– Ой, хто це? – скрикнули купальниці. – Це ти, Ханим?

– Та ні, це Кая!

– А може, Шерфе? – лопотіли жінки, стрибаючи й ляскаючи долонями по воді.

«Ну, – думав Явтух, зажмурюючи очі, – оце халепа!»

– Чого ж ти мовчиш? Роздягайся та йди до нас!

– Ой! Вуса!!! – пролунало несподівано над водою.

– Чого ви перелякалися, добрі пані? – заговорив тремтячим голосом Явтух. – Це я, міщанин з Ізюму!

– Ой, та се й справді козак! – втішилися дві красуні уже зрозумілою мовою.

– Авжеж, козак! Лукавий біс мене притарабанив сюди на вежу.

З води залунали здивовані вигуки.

– А скажіть, пані, де це ми тепер… себто, яке се місто?

– А Бахчисарай.

– Матусю моя! А чи далеко се буде від Ізюму?

– Рахуй сам – Бахчисарай в самій середині Кримського царства.

– Кримського царства! – вигукнув Явтух, сплеснувши руками.

– Таж це знову верстов із тисячу буде, а може, й більше!

– Тисячу верстов?!

– Еге ж! Почекайте, то я вам усе розкажу.

– Ні-ні! Не говори так голосно, бо прокинеться наш наглядач. Краще залізь в он ту скриню з одежею. Ми занесемо тебе в наші покої.

– Та хто ж ви такі? – спитав Явтух, скрутившись бубликом у скрині.

– Ми жінки кримського хана! – відказали вони й почали вдягатись.

А небавом вже несли його в гарем. Коли Явтух відчув, що скриню опустили й відчинили, він встав і подивився довкола себе. Стіни гарему були оббиті червоним сукном. Вздовж стін лежали круглі подушки. Дзеркало над коминком, оббите фольгою, відображало цікаві обличчя красунь. Тремтяче світло ліхтаря з різнобарвних скелець лилося зі стелі, і легенький дим кадильниці, що стояла біля зашторених дверей у сусідній покій, стелився долівкою.

– Який гарненький! – защебетали красуні по-татарському.

– Який страшний та вусатий! – відказали їм інші вже по-нашому.

– Давайте, сестрички, зв’яжемо йому руки та вдягнемо в нашу одежу! Адже ж переодягли його десь козачки в спідницю…

– Ой, та який же він смішний! – хихотіли дві одаліски знову по-українському, плескаючи в долоні.

Явтух, заклавши руки за пояс, як і належиться ввічливому парубкові, мовчки стояв перед ними…

Одна з жінок попрохала його:

– Повесели нас своїми оповідками. Розкажи, як ти сюди потрапив?