Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

– Куди се ти, Найдо? – спитали подруги.

– А ось… в загороду… корові сіна підкласти.

У темних сінях не було живої душі. На ґанку так само. І на подвір’ї. Тільки попід тином бігав кіт.

– Васю, Васю, Васю! – покликала вона його, але кіт почалапав чогось у садок.

«Ще наш кіт до лісу забіжить!» – подумала Найда і вибігла в садок. Та не встигла зробити вона і п’яти кроків, як кіт обернувся до неї і почав нявчати найжахливішим чином. Холод пробіг по її жилах.

– Киш! – скрикнула й заплескала в долоні, але кіт настовбурчився та й, наблизившись до неї стрибками, випустив величезні кігті і став ними шкребти землю, страшно блискаючи зеленими очицями так, що відсвіт падав на сусідні кущі й тин. Його нявчання стало ще гучнішим, і він, вигинаючись, почав рости доти, доки не виріс із добре теля…

Найда хотіла втекти, але не змогла: ноги мов приросли до землі; хотіла закричати, але язик задубів і не рухався. А тим часом котяра смачно позіхнув (при цьому і його червоний язик скрутився, мов змія) і, ставши на задні лапи, простяг до неї вусату морду…

– Тьху! – крикнула Найда і сховала личко.

– За що ж ти сваришся? – спитав у неї ніжний та солодкий голос.

Найда зиркнула з-під лоба й бачить – перед нею стоїть уже не кіт, а Явтух, її Явтух, милий суджений… Вона не може надивитися і очам своїм не повірить…

– Се ти, Явтусю?

– Я, моя кралечко!

– Як же ти налякав мене! А мені бозна-що привиділося!

І вона кинулася йому на шию, не помічаючи, що Явтух чомусь на її ласку відповів дещо холодно. Проте послушно дав себе затягти в хату. Там його зустрів радісний гомін – всі, виявляється, на нього чекали і дуже йому втішені. Найда, розвеселівши, бігала по хаті й ставила на стіл миски з пригощенням. А Явтух, крутячи вуса і набурмосившись, стояв посеред хати, не знявши шапки, та тільки стріляв очима.

Найда всипала в миску вареників. Усі при цьому покинули балачку і, хрестячись, сіли за стіл. Довгі дерев’яні шпички потяглися до миски. Лише Явтух сидів у шапці, склавши руки.

– А ти чого оце паном розсівся? – буркнула Найда, дратуючись його неввічливістю. – Не велика птаха, сам наїсися. Нá рушника та затули шаровари, а то ще якраз із вусів капне.

Явтух нагнувся до столу і роззявив рота. У ту ж мить дивнії діла почали відбуватися на столі. Одна з карафок, що мала вигляд индика, як любили робити цей посуд у старосвітські часи, прокричала, наче жива, нахилила голову до шклянки і з носа її побіг струмінь вишнівки… Шкляночка, перехиляючись з боку на бік, підійшла до самих вусів Явтуха, підставила край до його вуст – і вишнівки мов не було. Вслід за тим на столі стали переставлятися з місця на місце сільнички, брага, млинці й хліб. У одного парубка в кишені були горіхи. Раптом кишеня розтулилася і горіхи, наче горобці, стали вилітати звідти просто в рот Явтуха, котрий тільки лускав їх.

Довго ніхто не міг отямитися від подиву. «Е-ге-ге! Та що ж се таке?» – подумали всі водночас, заклякши без руху з роззявленими ротами і застиглими шпичками в руках… Мовчання настало таке, що було чутно, як муха дзижчала і билася десь під перекинутим гладущиком.

– Ой, лелечко, браття!.. Ґвалт! – заверещав ткач Бублик, вилетівши з-за столу, куди заліз було в пошуках капшука з тютюном. – Це не Явтух! Це, браття, таке, чого й не назвеш! У нього з-під свитки виглядає хвостяра собачий! Дивіться!

– Чорт! Чорт! – загалайкали всі і вмить розбіглися з хати хто куди.

Тої ж миті у нечистого Явтуха спала з голови шапка і на лобі блиснула пара срібних ріжок. «Так ось це хто!» – отерпла Найда і безсило притулилася до стіни.

Чортик, що його ми покинули напризволяще в лапах розлюченої відьми, якось таки вирвався і, летючи, мов стріла, на землю, думав: «Ото стара карга! Вирішила, що я дівок тягаю! Я ж тобі покажу!.. Ось махну зараз на млин та влаштую забаву. Побачимо, чи не відіб’ю мельниківну у цього вітрогона! Не намарно ж мені відьма всю бороду вискубала!» Як задумав, так і вчинив. А далі ви й самі вже знаєте.

А що ж було зі справжнім Явтухом? Летючи додолу, він уже молився за душу свою і прощався з коханою, кожної хвилини чекаючи гепнутися на якийсь рогатий пень чи камінь, але, на свій подив, раптом відчув під собою щось м’яке.

Таке трапляється воістину раз на тисячу випадків – наш Явтух потрапив у копицю сіна і потонув у ньому по саму шию. Переконавшись, що усі ребра цілі, парубок випорпався на поверхню, ліг на копиці й подивився униз…

Неподалік під копицею палахкотіло багаття. Над вогнем висів чавунець, а довкола смалили люльки кілька чумаків.