Array Антология - Чорт зна що. Запропаща душа

Залишив історичні повісті, оповідання, фантастичні новели та казки, в яких зокрема діють і чорти та інші міфологічні персонажі: «Ярчук», «Лісовий дідько й непевний», «Межигорський дід», «Суджена», «Дорош» і повість «Марко Проклятий».

Раз, походом із Курської губернії в херсонські степи, переправившись через Дніпро, прийшов наш штаб на «дньовку» в село Сведовок. Село розкинулось в долині, а кругом оточували його високі гори, вкриті одвічним лісом. Мені сказали, що в лісі багацько вальдшнепів, і я на другий день пішов пополювать. Щоб не заблудиться в гущах, я узяв з собою хазяйського сина, парубка по двадцятому року; думаю собі: проведе, а часом як встрелю на плесі качку, то буде кому й витягти. В лісі вальдшнепів здіймалось до біса, так за гущиною не зручно було стрілять; от ми, пообідавши у лісничого, й вибрались з нетрів ік Дніпру, щоб пополювать ще на качок та куликів.

Вже надвечір, як став стухать жар, повертались ми у село луговиною. Не доходячи верстви зо три до села, побачив я на горі велику руїну мурованої будови. Сонце сідало і огненним промінням освіщало темні мури, а за ними і наоколо чор-нів ліс.

– Що це за руїна? – спитав я парубка.

– Це «Чортова корчма», – одказував парубок.

– Як чортова?

– У сій корчмі колись, давно вже, шинкували чорти, та й досі щороку перед Різдвом бенкетують тутечки з відьмами.

– Хто ж бачив, як вони бенкетують?

– Були такі, що бачили, та й розказували тим, що не бачили.

Я зійшов на гору, щоб огледіть руїну. Корчма була стародавньої будівлі: широкі стіни і покої під зводами. В першому покою, на кам’яному помості, було розкидане скло од битих пляшок, кістки; а біля розваленої груби лежала кабиця, багацько битих горшків і купа попелу з вугіллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували і добре гуляли.

– Так, так, – сказав я, – бенкетували, тільки не знаю хто: чи люди, чи чорти?

– Кому ж більш і товктись тутечки, – одказав парубок, – як не чортам! Яка нечиста мати понесе сюди чоловіка!

– Розкажи ж мені, хто довідався, що в сій корчмі шинкували чорти? Як про се розказують?

– От як про се розказують старі люди, – почав парубок. – Ще за часів Січі, недалечко од сієї корчми, доживав віку старий запорожець. Мав він хату на дві половини, – на одній у світличці сам жив, а на другій жила бабуся, що його годувала і доглядала. Запорожця того всі поважали, бо дуже добра і чесна була людина; не гнула перед ним кирпи і старшина, ходили до його і прості люди, деколи заходили й татари (бо й по-татарськи знав), і жиди; та він і чортів не цуравсь: інколи й біси до його навертались, то він було розпитує їх і бавиться з ними.

Раз, перед Різдвом, тільки що вернувся він з всеношної, чує – щось шкряба біля дверей. Запорожець думав, що кішка, – тільки відчинив, а в хату шасть чорт; хука в лапки і підскакує халяндри, бачите – дуже приморозило, так чорта пройняв циганський піт.

– Та й змерз же! – каже чорт, – такий мороз, що аж очі злипаються! Будьте ласкаві, добродію, пустіть погріться.

– Грійся, вражий сину, – каже запорожець, поскубши тихенько за вухо чорта.

– Спасибі вам, добродію, – каже чорт, – за вашу ласку. – Та й сів біля грубки.

– Відкіля се, – спитав і запорожець, – нечиста мати тебе принесла?

– Здалека, – каже чорт, – аж з того краю світу!

– Що ж ти там робив? – спитав старий.

– Звісно що, – каже чорт, – іскушав людей. Що ж нам, чортам, більше й робить…

– І не обридне вам, – каже запорожець, – чорти батька зна чого блукать по світу! пора б вже вам і вгамуваться…

– Е, добродію, – каже чорт, збіднившись, – не наша сила, не наша й воля; і в нас є старшина, сиріч начальство… треба, бачите, слухаться; скачи враже, як пан каже. А то який би його біс отак і по світу товкся! Подивіться лишень на мене: гасаючи, всі кігтики на лапках попритирав, і шерсть на боках повилазила!.. Та ще коли б ви знали, що вони вигадують тамечки у пеклі: понастроювали скрізь тих шинків, корчем, запроваджують бенкети, ігрища, гоцаки, гропаки, гопаки!..

– Невелика ще біда, – каже запорожець, – з тих шинків, корчем і ігрищів: прийде чоловік у шинок, вип’є собі на здоров’я чарку горілки, з’їсть оселедець, другий; зберуться на празник або в неділю парубки та дівчата, погуляють собі, потанцюють, а деякі спаруються і одружаться…

– Коли б так! – каже чорт, – то б нічого було й казать; а то хоч би і в сій корчмі, що біля вас… Чи ви знаєте, добродію, хто там шинкує?..

– Казали – якийсь жид, – каже запорожець.